До низки кваліфікаційних параметрів простих реченнєвих побудов зараховують здатність їхніх компонентів мати експліцитний чи імпліцитний вияви. Якщо всі складники структурної схеми простих конструкцій формально представлені, то традиційно такі речення вважають повними: …міський мурашник поточив планету (В. Стус); Тато молиться Богу… (В. Стус); Гойдається вечора зламана віть… (В. Стус). Синтаксичні одиниці з нівельованим зазви­чай одним, рідше кількома членами, «необхідність яких зумовлю­ється семантико-синтаксичною валентністю окремих членів і зв’язком із наявними в реченні членами» [4, с. 103], зараховують до неповних: На першому поверсі – двоє людей, на другому – їхні тіні (В. Стус); Посередині – стовбур літ, а обабоки – крона (В. Стус); …бла­женство самоти й розкоші спокою – на всю планету (В. Стус). Залежно від сукупності класифікаційних ознак, що лягли в основу дифе­ренціації неповних реченнєвих побудов, виділяють кілька різновидів розгляданих конструкцій. Зокрема, П. С. Дудик, аналізуючи вказані структури «у двох аспектах – конструктивному (формально-грама­тичному) і комунікативному» [8, с. 161], розмежовує, з одного боку, еліптичні речення, «які навіть поза контекстом автономні, само­достатні не меншою мірою, ніж звичайні повні структури» [8, с. 161], та, з іншого – неповні речення, що на відміну від еліптичних містять «такий елемент їхньої структурно-семантичної сутності, який не можна збагнути, залишаючись у межах самого неповного речення. Тим більше це важить з погляду комунікативної спроможності неповного речення, яка може реалізуватись лише за наявності тієї мовленнєвої ситуації, контекст, в якому функціонує неповне речення як певне повідомлення, запитання чи спонукання» [8, с. 162]. На пе­реконання дослідника, термін неповні речення з міркувань стислості варто використовувати на позначення власне-неповних конструкцій, тобто синтаксичних одиниць другого різновиду: Німці розгублено дивляться… Незрозуміло тупцюють на місці (О. Гончар); В добрім житті кучері в’ються, в поганім – січуться (Нар. тв.); Він посідає греблі і поля, у Церкву ходить майже щосуботи. Хто – за Богдана, хто – за короля. А він – за тих, которії не проти (Л. Костенко); Хліб наснажує тіло, книга – розум (Нар. тв.); Золото добувають із землі, а знання – з книжок (Нар. тв.). П. С. Дудик виділяє контекстуальні й ситуативні побудови зазначеного зразка та характеризує їх відповідно до найтиповіших граматичних ознак [21, с. 266–275; 8, с. 172–177]. Диференціацію неповних конструкцій на контекстуальні й ситуативні пропонує А. П. Загнітко [9, с. 120]. Контекстуальні, ситуативні та еліптичні неповні конструкції розмежовує К. Ф. Шульжук [22, с. 134–138]. Варто наголосити, що розподіл на повні й неповні конструкції характерний тільки для членованих побудов, тобто двоскладних та односкладних, натомість нечленовані синтаксичні одиниці перебу­вають поза такою класифікацією, оскільки їхню структурну схему не реалізують ні головні, ні другорядні компоненти.

У сучасній лінгвістиці звичним вважають розгляд простих конструкцій відповідно до відсутності/наявності в них другорядних членів речення. З огляду на вказану кваліфікаційну ознаку ви­різняють непоширені та поширені реченнєві побудови. До сфери перших зараховують синтаксичні одиниці, структуровані тільки пре­дикативним мінімумом – головними членами речення. Натомість ди­ференційним параметром поширених конструкцій виступає наявність принаймні одного другорядного компонента. Пор.: Збігали дні (І. Чернецький); Хтось ішов… (Н. Царук); Сніг миготить. Сніг іде? (Н. Горик); Осінь! (Н. Царук); Блакить… Чорнота… Бурштини… Фіолети… (Н. Горик) і А Галя трусить килими та рядна (Л. Костенко); Каміння клацало зубами в жорнах… (В. Симоненко); Україна копає городи (І. Драч); Важкувато сопе димар… (В. Симоненко); Дідові роки сіно косили… (Н. Царук). Поділ на поширені/непоширені не має стосунку до нечленованих конструкцій, оскільки, як справедливо стверджує Т. М. Колокольцева, таким одиницям не притаманні валентні властивості в загальноприйнятому значенні цього терміна та здатність поширюватися [11, с. 64].

До низки концептуально-проблемних питань сучасної син­таксич­ної теорії належить проблема розмежування ускладнених та не­ускладнених простих речень. Традиційно усталеним уважають витлу­мачення ускладнених конструкцій як таких, що поєднують ознаки простих і складних речень, а отже, належать до синтаксичних оди­ниць перехідного різновиду. Зазвичай до речень розгляданого зразка зараховують «синтаксичні конструкції, у яких наявні однорідні або відокремлені члени речення, а також вставні і вставлені компоненти, звертання» [22, с. 150]. Наприклад: Кличе вечір, манить зорями в Карпати (Н. Царук); …стояла наша хата, Збудована ще дідусем Павлом (Н. Царук); Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст, в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок (Л. Костенко); На жаль, уже не жаль (Н. Горик); А між іншим, надворі весна настає (Н. Горик); З хором терпких мелодій (аж у грудях пече) криюсь, ховаюсь, мов злодій, від практичних очей (І. Чернецький); Генерали завше дуже добрі (бо ж поганий – що за генерал?)  (В. Стус); Моя муко рясна, я вже старша за тебе (Н. Горик). Новітні наукові пошуки в галузі граматики та зорієнтованість не тільки на формальні показники, а на сукупність семантико-синтаксичних параметрів дали змогу розгля­нути ускладнення дещо в іншому аспекті, значно розширивши межі цього поняття. Зокрема, у теоретичній концепції І. Р. Вихованця статус ускладнених мають речення, «що містять у собі компоненти, не зумовлені валентністю предиката» [4, с. 112] і характеризуються монопредикативністю. До класу ускладнених, крім традиційно виді­люваних, дослідник зараховує конструкції з прислівними другоряд­ними членами, які не входять у валентну рамку ознакового слова: Ти не любиш пишних слів (Н. Царук); Розводять дивні фарби Небесні маляри… (Н. Горик); Йому відповів старий, у прим’ятій сукняній шапці козак (Ю. Мушкетик); із детермінантами: Люди чекають на катер ізрання… (І. Чернецький); На балконі соняшник цвіте (І. Чернецький); із компонентами, що перебувають у подвійному син­таксичному зв’язку: Прийшла весна засніжено-печальна… (Н. Горик); Ти прийшла ясновида (В. Стус); із звертаннями, які не виконують функції підмета: О Батьківщино, мати ясноока, торкаюсь тихо імені твого! (І. Чернецький); з опосередкованими компонентами       [4, с. 112–113]: Там, за перелазами, три верби схилилися… (Т. Яко­венко); …ви зустрілись Там, під Берліном… (Н. Царук). У сучасному функційно зорієнтованому мовознавстві лінгвісти акцентують й на інших засобах експлікації ускладнення. Зокрема, Н. М. Костусяк зазначає, що однією з ознак семантичної неелементарності виступає «наявність іменників предикатного значення в синтаксичних позиціях речення, типових для предметних компонентів. <···> Предикатні іменники виникають унаслідок згортання іншого елементарного речення й перетворення останнього на відпредикатний дериват – репрезентант цього речення в складній із семантичного погляду конструкції» [12, с. 213]: …біль ставав ще більшим (Р. Горак); Вибух був гучний… (Г. Тютюнник). На думку дослідниці, ускладнена се­мантика притаманна компонентам, що виступають вторинними морфо­логічними варіантами субстанційних валентно зумовлених синтаксем. У такому разі «кожна неспеціалізована форма вносить додаткові змістові відтінки, не властиві спеціалізованому засобові» [12, с. 231]. Наприклад, суб’єктно-інструментальне значення ха­рактерне для грамеми орудного, яка функціонує в структурах на зразок: …небо затягнуло хмарами (В. Малик); Пахло сирістю (В. Малик); …пахло воском… (В. Малик) [12, с. 89, 379]. Подане тлу­мачення засвідчує, що поняття ускладнення пов’язане не тільки із суто формальними показниками, а й із семантичними ознаками і має стосунок до внутрішніх і зовнішніх дериваційних зв’язків. У та­кому разі йдеться про ускладнення прихованого характеру, не формально-синтаксичне, а семантико-синтаксичне. 

В українській мові ускладнені (неелементарні) реченнєві побу­дові перебувають в опозитивних відношеннях з елементарними кон­струкціями. Як зазначає О. Г. Межов, «у зв’язку з різними підходами до статусу синтаксичних одиниць поняття синтаксичної елемен­тарності виявляється неодномірним» [16, с. 34]. В україністиці докладну інтерпретації двох різновидів елементарних простих речень – власне-формально-синтаксичного та розширеного (опосередко­ва­ного) – запропонував І. Р. Вихованець [4, с. 107–111]. Диферен­ційни­ми ознаками синтаксичних одиниць першого зразка дослідник уважає наявність лише двох компонентів, що перебувають у предикативному зв’язку і структурують двоскладне речення, або одного головного члена односкладної реченнєвої побудови: Цвіте калина… (Н. Царук);  Осінь. Пристань (І. Чернецький). Такі конструкції відповідають непоширеному простому реченню. Елементарні прості речення роз­ширеного зразка визначає, крім предикативного мінімуму, наявність зумовлених семантико-синтаксичною валентністю всіх субстан­ційних синтаксем. За слушними спостереженнями О. Г. Межова, «викли­кані семантико-синтаксичною валентністю предиката компоненти потрібно тут інтерпретувати не в семантико-синтаксичному, а у формально-синтаксичному плані. Отже, семантико-синтаксична ва­лентність пре­диката визначає тільки кількість необхідних для речення компо­нентів, якісний же склад цих компонентів спричинюється формаль­но-синтаксичними чинниками» [16, с. 35–36]. Двоскладні конструкції опосередкованого різновиду мінімально можуть бути трикомпо­нентними, а максимально – восьмикомпонентними, пор.: Любив я панну (Л. Костенко); Хюсам замахав руками (Р. Іваничук) і Аграрії везли зерно вантажівками замовникові з України в Польщу через Ягодин; Завод експортує поїздом автомобілі замовникові з Німеч­чини до Києва через Ягодин. Елементарні односкладні структури розширеного зразка мінімально експлікує один другорядний член речення, максимально – два, пор.: Страшно стало Марії (Р. Іва­ни­чук) і Ярославові стало шкода дівчини (П. Загребельний). Розгля­дані структури разом з ускладненими формують групу виділюваних у традиційному мовознавстві поширених реченнєвих побудов. 

Як засвідчує досліджуваний матеріал, зорієнтованість на ви­вчення форми й змісту синтаксичних одиниць, їхнього реального чи потенційного (схематичного) функціонування, виразний акцент на се­мантико-синтаксичних ознаках та реалізації ситуативно-прагма­тич­них завдань уможливили введення до наукового обігу понять еле­мен­тарності/неелементарності простих речень. У цьому розрізі важливо акцентувати, що зазначений поділ притаманний тільки структурам членованого різновиду й не має стосунку до нечле­нованих синтак­сичних одиниць.

Отже, докладний опис двоскладних, односкладних та нечлено­ваних реченнєвих побудов дав змогу констатувати, що низка найваж­ливіших ознак, які лежать в основі розмежування різних типів син­таксичних одиниць (повних/неповних, поширених/непоширених, формально ускладнених/неускладнених (згідно з традиційним розу­мінням), елементарних/неелементарних), характерна тільки для членованих конструкцій і не властива нечленованим.

Водночас уважаємо за потрібне наголосити на деяких кваліфі­ка­ційних параметрах, які лежать у точці перетину всіх простих кон­струкцій. Попри те що нечленовані речення позбавлені категорії предикативності, їм подібно до членованих притаманна категорія синтаксичної модальності. Слушну думку з цього приводу висловлює Т. М. Колокольцева: «Зазначені комунікативні одиниці можуть бути ускладнені додатковими модусними елементами (на зразок Я думаю, мені здається, можливо, напевно тощо)» [11, с. 64]. За спостережен­нями дослідниці, модальна модифікація притаманна тільки вжитим у діалогічному мовленні конструкціям Так і Ні. «Імовірно, можли­вість появи додаткового модального елемента випливає із семантики комунікативів, у яких відсутня вказівка на ступінь категоричності реакції» [11, с. 64–65].

Кваліфікуючи модальність як міжрівневу надкатегорію, структу­ровану категоріями синтаксичної, морфологічної та лексико-грама­тичної модальності, Н. М. Костусяк постулює: «Синтаксична модаль­ність має стосунок до різних структурних схем речення, тоді як мор­фо­логічна модальність зорієн­тована на дієслівні речення, оскільки її формальні показники перебувають у тісному зв’язку з категорією способу дієслова» [12, с. 48]. Спостереження над синтаксичною мо­дальністю як специфічним мовним явищем розкриває величезні по­тенційні можливості української мови. Особлива заслуга в розв’язан­ні порушеної проблеми належить Ш. Баллі [2, с. 26–62]. Його теоре­тична концепція знайшла продовження в працях Н. Ю. Шведової            [19, с. 89, 94], В. М. Бондаренка [3], І. Р. Вихованця [4, с. 61–63, 276–277], О. С. Мельничука [21, с. 17–21], Л. О. Кадомцевої [21, с. 119–137], А. П. Загнітка [9, с. 109–117], М. В. Мірченка [17, с. 302–334], Н. М. Костусяк [12, с. 313–331; 13] та ін. Попри наявність різнотлу­мачень у концепціях дослідників, більшість із них схильні трактувати зазначену категорійну величину як таку, що виражає відношення змісту висловленого до дійсності з погляду мовця та його ставлення до сказаного. Визначаючи сукупність диференційних ознак синтак­сичної модальності та наголошуючи на її реально-ірреальному зна­ченні, суб’єктивній спеціалізації та комунікативно-прагматичному спрямуванні, Н. М. Костусяк слушно постулює: «Аналізована синтак­сична категорія належить до сфери тих головних категорій, які актуалізують ситуацію мовлення, репрезентують необхідний елемент висловлення й визначають головну одиницю синтаксичного рівня – речення» [13, с. 100].

У лінгвістичній літературі домінує думка, що модальність струк­турують два її різновиди – об’єктивний та суб’єктивний. Із цього приводу Н. Ю. Шведова зазначає: «Структурній схемі речення при­таманні такі граматичні властивості, такі особливості свого мовного існування, які дають змогу окреслити те, про що пові­дом­ляють, або як реалізоване в часі (теперішньому, минулому чи майбутньому; це – план реальності, чи часової визначеності), або ж воно мислиться як можливе, бажане, необхідну (це – план ірреальності, чи часової не­визначеності). Значення часу й реальності/ірреальності злиті; комплекс цих значень називається об’єктивно-модальними значеннями, або об’єктивною модальністю» [19, с. 89]. І далі: «У кожному реченні і загалом у кожному висловленні, сказаному чи написаному, завжди наявна особа, що говорить (або пише; далі – «мовець»). Присутність мовця полягає в тому, що він виражає своє ставлення до повідомлю­ваного. Це ставлення може бути або нейтральним, або ненейтраль­ним. У другому випадку мовець за посередництвом різних мовних засобів оцінює своє повідомлення чи спосіб повідомлення, на чомусь акцентує, співвідносить з обставинами мовлення, із джерелом своєї інформації, висловлює впевненість або невпевненість у тому, про що він говорить. Усе це широке коло значень називається суб’єктивно-модальними значеннями. Суб’єктивно-модальні значення тісно пов’язані з експресивним забарвленням повідомлюваного, з його емоційною оцінкою» [19, с. 94]. Запропонована Н. Ю. Шведовою концепція, безперечно, актуальна й знайшла продовження в багатьох працях су­часних дослідників, проте, на нашу думку, більш аргументованою виступає теорія, згідно з якою модальність належить до тих катего­рійних одиниць, що репрезентує тільки суб’єктивний зміст. Цілком слушні міркування про такий характер розгляданої категорійної одиниці висловила Н. М. Костусяк: «Оскільки конкретні речення по­дають інформацію про події, явища крізь призму свідомості та сприйняття мовця, відображаючи його ставлення до того, про що він повідомляє, то вважаємо за доцільне акцентувати увагу на суб’єк­тивному змісті модальності» [12, с. 295].

До низки спірних проблем сучасної лінгвістичної теорії належить вирізнення граматичних значень синтаксичної модальності. В украї­ністиці однією з найвідоміших вважають теорію О. С. Мельничука, у якій ідеться про «сім модальних значень речення: розповідність, питальність, спонукальність, бажальність, умовність, імовірність і пе­реповідність. Відповідно до цього виділяється сім модальних різно­видів речення, незалежно від внутрішньо-синтаксичної структури: речення розповідні, питальні, спонукальні, бажальні, умовні, гіпоте­тичні і переповідні» [21, с. 18]. Значно менший грамемний вияв категорії синтаксичної модальності (за термінологією дослідника, підкатегорії модальності) представлено в монографії М. В. Мірченка. На переконання лінгвіста, указана категорійна величина «охоплює три грамеми: грамему реальності, грамему потенційності і грамему ірреальності» [17, с. 310]. Триграмемний вияв синтаксичної модаль­ності описано й у монографії Н. М. Костусяк «Структура міжрівневих категорій сучасної української мови», проте дослідниця вирізняє інші граматичні значення аналізованої категорійної одиниці – умовну модальність, спонукальну модальність та бажальну модальність [12, с. 316]. У пізніших лінгвістичних студіях Н. М. Костусяк поглибила ідеї щодо порушеної проблеми, сформулювавши свою позицію в такий спосіб: «Синтаксична модальність – комунікативно зорієнтована ка­тегорія речення, що, реалізуючи інтенцію мовця, має суб’єктивне спрямування, репрезентує витлумачене як реальне чи ірреальне, об’єднує вісім грамем (розповідну, питальну, спонукальну, бажальну, умовну, стверджувальну/заперечну, вірогідну й переповідну модальності), вияв яких пов’язаний із певним планом вираження» [13, с. 102]. Принагідно варто зазначити, що в лінгвістичній концепції дослідниці деякі грамеми синтаксичної модальності перетинаються з грамемним складом категорії лексико-граматичної модальності, зокрема йдеться про бажальну, вірогідну й переповідну модальності [14, с. 131, 132, 134–135, 137]. На нашу думку, запропонована інтерпретація грамемного складу синтаксичної модальності цілком аргументована, перспективна та прийнятна для дослідження як членованих (двоскладних та одно­складних), так і нечленованих конструкцій. Водночас варто наголо­сити, що грамемний вияв модальності, репрезентований нечленова­ними структурами, дещо інший порівняно з модальністю, експліко­ваною членованими синтаксичними одиницями. Своєрідні міркування з цього приводу висловив І. Р. Вихованець: «Нечленовані речення, виражені частками, можна подіти на стверджувальні (Так; Еге; Еге ж; Та еге ж; Атож; Авжеж; Аякже та ін.) і заперечні (Ні), розпо­відні (ті, що стверджувальні і заперечні, але вимовлені з розповідною інтонацією) і питальні (Невже?, Хіба?, Та ну?), а також стверджу­вальні й заперечні, вимовлені з питальною інтонацією (Так?, Еге?, Ні? та ін.), питально-спонукальні (Ну?)» [4, с. 101]. У межах стверд­жувальних і заперечних дослідник розглядаю нечленовані модальні структури на зразок добре, гаразд, правильно, звичайно і навпаки, ніскільки, аніскільки, неправильно, неправда. До нечленованих ви­гукових зараховує синтаксичні одиниці на позначення емоційно-оцін­ної реакцію мовця на ситуацію, повідомлення (А!, Ох!, Ех!, Ой!, Е!, Ого!, Овва!, Хм!, Тьху!, Пхе! та ін.) та спонукання до дії (Геть!, Годі!, Гей!, Ура!, Гайда!, Ша!, Тсс! та ін.) [4, с. 101–102]. За нашими спостереження, певної аргументації потребує питання про вирізнення розповідних конструкцій, з одного боку, та стверджувальних і за­перечних побудов – з іншого. Як відомо, речення розповідної мо­дальності не мають специфічних формальних показників, що відріз­няли б їх від стверджувальних та заперечних нечленованих син­таксичних одиниць. Тому термін речення розповідної модальності вважаємо узагальненим щодо структур зі стверджувальною та запе­речною модальністю. Аналогічне явище простежуємо й у межах деяких нечленованих побудов питальної модальності, зокрема на зра­зок Так?, Ні?. На підтвердження поданого тлумачення вважаємо доречним навести міркування О. С. Мельничука. З’ясовуючи місце речень зі стверджувальною та заперечною семантикою в синтак­сичній системі мови, лінгвіст стверджував: «Немає підстав відносити до зовнішньо-синтаксичної сфери протиставлення ствердного і запе­речного значень у загальній семантиці речень. Обидва ці значення входять до основного змісту речень, які при цьому можуть належати до будь-якого різновиду модальності – розповідної, питаної, спонукальної і т. д.» [21, с. 18].

Подібно до реченнєвих побудов членованого різновиду нечлено­вані синтаксичні одиниці можуть мати емоційно забарвлений чи емо­ційно нейтральний вияви, з огляду на що їх варто поділити на окличні та неокличні, пор.: – Я знаю, що треба робити! – каже вона. – Що?! (В. Слапчук) і ...Лесько сказав: – Хіба це голод? Ні (Л. Костенко).

Висновки та перспективи подальшого дослідження. Отже, у сучасній українській мові за структурними ознаками прості речен­нєві побудови формують дві опозитивних групи – членовані, до яких належать двоскладні та односкладні речення, і нечленовані кон­струкції, що не містять ні головних (предикативного центру) і дру­горядних членів речення. Членовані синтаксичні одиниці порівняно з нечленованими наділені більшою кількістю диференційних ознак: їм притаманна категорія предикативності, яка має подвійний вияв – семантико-синтаксичний і формально-синтаксичний; залежно від експлі­цитного чи імпліцитного вираження компонентів членовані струк­тури бувають повними й неповними; за відсутністю/наявністю другоряд­них членів речення односкладні та двоскладні конструкції належать до непоширених чи поширених; відповідно до позначення однієї чи кількох ситуацій, а також сукупності певних формальних і семан­тичних ознак членовані синтаксичні одиниці здатні бути елементар­ними (неускладненими) або неелементарними (ускладненими). Попри значну відмінність, членовані та нечленовані конструкції водночас виявляють деяку спільність, зокрема їм притаманна категорія синтак­сичної модальності, хоч і з неоднаковим грамемним наповненням, а також наявність різного ступеня емоційного забарвлення, що лежить в основі розмежування окличних і неокличних речень. Перспективу дослідження становить докладний опис кожного з виділених різнови­дів простих речень з огляду на сукупність їхніх кваліфікаційних ознак.

Джерела та література

1. Бабайцева В. В. Система односоставных предложений в современном русском языке / В. В. Бабайцева. – М. : Дрофа, 2004. – 512 с.

2. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка / Ш. Балли. – М. : Изд-во иностр. лит., 1955. – 416 с.

3. Бондаренко В. Н. Виды модальных значений и их выражение в языке / В. Н. Бондаренко // Науч. докл. высш. шк. Филол. науки. – 1979. – № 2. – С. 54–61.

4. Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис : [підручник] / І. Р. Вихованець. – К. :  Либідь, 1993. – 368 с.

5. Гиро-Вебер М. К вопросу о классификации простого предложения в совре­менном русском языке / М. Гиро-Вебер // Вопросы языкознания. – 1979. – № 6. – С. 63–75.

6. Грамматика современного русского литературного языка / [под ред. Н. Ю. Шведовой]. – М. :  Наука, 1970. – 767 с.

7. Долин Ю. Т. Вопросы теории односоставного предложения (на материале русского языка) / Ю. Т. Долин. – [изд. 2-е, перераб.  и доп.]. – Оренбург : ИПК ГОУ ОГУ, 2008. – 129 с.

8. Дудик П. С. Із синтаксису простого речення : [навч. посіб.] / П. С. Дудик. – Вінниця : ВДПУ ім. М. Коцюбинського, 1999. – 297 с.

9. Загнітко А. П.  Теоретична  граматика  української мови.  Синтаксис : [монографія] / А. П. Загнітко. – Донецьк : Дон НУ, 2001. – 662 с.

10. Золотова Г. А. Очерк функционального синтаксиса русского языка / Г. А. Золотова. – М. : Наука, 1973. – 351 с.

11. Колокольцева Т. Н. Специфические коммуникативные единицы диало­гической речи / Т. Н. Колокольцева. – Волгоград : Изд-во Волгоград. гос. ун-та, 2001. – 260 с.

12. Костусяк Н. М. Структура міжрівневих категорій сучасної української мови : [монографія] / Н. М. Костусяк. – Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2012. – 452 с.

13. Костусяк Н. М. Категорія синтаксичної модальності та її грамемна реалі­зація / Н. М. Костусяк // Лінгвістичні студії : [зб. наук. праць / укл. : Анатолій Загнітко (наук. ред.) та ін.]. – Донецьк : ДонНУ, 2013. – Вип. 26. – С. 99–103.

14. Костусяк Н. М. Грамемна структура категорії лексико-граматичної модаль­ності / Н. М. Костусяк // Типологія та функції мовних одиниць : наук. журн. / [редкол. : Н. М. Костусяк (гол. ред.) та ін.]. – Луцьк : Східноєвроп. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2014. – № 1. – С. 127–139. Режим доступу: http://elibrary.ru/item.asp?id=21710156

15. Лекант П. А. Синтаксис простого предложения в современном русском языке : [учебн. пособие для пед. ин-тов по спец. № 2101 «Рус. яз. и лит.» / П. А. Лекант. – [2-е изд., исправ.  и доп.].  – М. : Высш.шк., 1986. – 176 с.

16. Межов О. Г. Типологія мінімальних семантико-синтаксичних одиниць : [монографія] / О. Г. Межов. – Луцьк : Волин. нац. ун‑т ім. Лесі Українки, 2012. – 464 с.

17. Мірченко М. В. Структура синтаксичних категорій : [монографія] / М. В. Мірченко. – [2-е вид., переробл.]. – Луцьк : РВВ «Вежа» Волин. держ. ун‑ту ім. Лесі Українки, 2004. – 392,  [1] с.

18. Попова З. Д. Синтаксическая система русского языка в свете теории синтаксических концептов / З. Д. Попова. – Воронеж : Истоки, 2009. – 209 с.

19. Русская грамматика : в 2 т. / [гл. ред. Н. Ю. Шведова].  – М. : Наука, 1980. –  Т. 2 : Синтаксис. – 709 с.

20. Слинько І. І. Синтаксис сучасної української мови : проблемні питання / І. І. Слинько, М. В. Гуйванюк, М. Ф. Кобилянська. – К. : Вища шк., 1994. – 670 с.

21. Сучасна українська літературна мова : синтаксис / [за заг. ред. І. К. Біло­діда]. – К. :  Наук. думка, 1972. – 515 с.

22. Шульжук К. Ф. Синтаксис української мови / К. Ф. Шульжук. – К. : Академія, 2004. – 408 с.

Шыц Андрей. Проблема разграничение простых предложений по сте­пени их синтаксического членения. В статье предлагается классифика­ционная схема исследования и критерии дифференциации двух групп простых предложных построений, находящихся по структурным признакам в оппо­зи­ционных отношениях: 1) членимых предложений, к которым относятся дву­составные и односоставные структуры, 2) нечленимых конструкций, не содер­жащих ни главных (предикативного центра), ни второстепенных членов пред­ложения. Дифференциальным признаком членимых синтаксических единиц считается предикативность, имеющая двойное проявление – семантико-син­таксическое и формально-синтаксическое. Отмечено разделение конструкций рассматриваемого образца на полные и неполные, односоставные и двусостав­ные, нераспространенные и распространенные, элементарные (неосложненные) и неэлементарные (осложненные). Выделены квалификационные параметры, лежащие в точке пересечения членимых и нечленимых предложений, в част­ности акцентировано на категории синтаксической модальности, которая в обоих типах построений имеет разное граммемное наполнение. Указано на на­личие разной степени эмоциональной окраски, что составляет основу разгра­ничения восклицательных и невосклицательное конструкций.

Ключевые слова: членимые и нечленимые простые предложения, пре­дикативность, синтаксическая модальность, граммема, главные и второстепен­ные члены предложения, элементарность/неэлементарность.

Shyts Andrii. The Problem of Simple Sentences Delineation According to Their Syntactic Partitioning Level. The article suggests the classification scheme of research and analyzes the criteria of differentiation of the two sentence constructions, which are in oppositional relationship as to their structural characteristics: 1) segmented sentence, which includes one-part and two-part structures; 2) unsegmented construction, which has neither main (predicative center) nor secondary members of a sentence. The differential features of the segmented syntactical units include predication, which is of double nature – semantic-syntactic and formal-syntactic. In the focus of attention is the division of the constructions under consideration into complete and incomplete, one-part and two-part, extended and unextended, elementary/uncomplicated, nonelementary/ complicated. The article clarifies the classification criteria (parameters), which are at the intersection point of the segmented and unsegmened sentences. Special attention has been paid to the syntactic category of modality, which has different grammar meaning in both types of constructions. The emphasis has been laid on the various degrees of emotional coloring, which is the basis for delineation of exclamatory and nonexclamatory constructions.

Key words: segmented and unsegmented simple sentences, predication, syntactic modality, grammema, the main and secondary members of a sentence, elementarity and nonelementarity.