УДК 811.161.2’367.623’37

Олена Кульбабська 

СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНІ ВІДНОШЕННЯ РІВНЯ ПРОСТОГО РЕЧЕННЯ

У статті типологізовано семантико-синтаксичні відношення в простому елементарному та неелементарному реченнях. Зокрема, розмежовано два типи найабстрактніших семантико-синтаксичних відношень у семантично елементар­ному простому реченні – предикатні (ознакові) та субстанціальні (предметні), а також три типи відношень у семантично неелементарному простому реченні – вторинні предикатні (аналоги предикатних семантико-синтаксичних відношень у складному реченні), вторинні субстанціальні і комбіновані (перехідного типу). Окреслено засоби вираження семантико-синтаксичних відношень на формально-синтаксичному рівні. Установлено співвідношення між синтаксемами та члена­ми речення. Констатовано, що відношення виформовують граматичне значення речення, уможливлюють формально-семантичні співвідношення між складни­ми та простими реченнями.

Ключові слова: просте речення, семантико-синтаксичні відношення, ва­лентність, член речення, засіб вираження.

 

Обґрунтування наукової проблеми та її значення. Системне дослідження членів речення актуалізує одну з найважливіших про­б­лем сучасної українолінгвістики – комплексний аналіз мінімальних синтаксичних одиниць. Синтаксична традиція і новітні наукові кон­цепції по-різному підходять до класифікації конститутивних компо­нентів речення-висловлення. Зокрема, найвагомішими досягненнями традиційного синтаксису називають високий ступінь граматичної абстракції у виділюваних головних та другорядних членах речення (П. Дудик, М. Каранська, Б. Кулик, О. Мельничук та ін.). Здобутки новітнього синтаксису, що доводить багатоаспектність речення, уба­чають у розрізненні чотирьох вимірів структурно-функційних компо­нентів речення – формально-синтаксичного (власне-члени речення), власне-семантичного та семантико-синтаксичного (синтаксеми) і ко­мунікативного – тема й рема (І. Вихованець, М. Вінтонів, К. Городен­ська, Н. Гуйванюк, А. Загнітко, Н. Іваницька, О. Межов, М. Мірченко, М. Плющ, В. Русанівський).

Однак до цього часу залишається актуальною проблема єдиного критерію розмежування членів речення: яка ж ознака є релевантною для їх диференціації?

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В українському син­таксисі відповідь на поставлене запитання знаходимо в синтаксичній концепції член-кореспондента НАН України, доктора філологічних наук, професора Івана Романовича Вихованця, що позначена постій­ним прагненням до ієрархізованої логіки мовних визначень у склад­ній метамовній стихії систем понятійно-термінологічного апарату. Зокрема, мовознавець у двох вагомих працях «Нариси з функціональ­ного синтаксису української мови» [2] та «Граматика української мови. Синтаксис» [3] обґрунтовано вважає, що основним чинником розмежування функційних компонентів речення є відображені у сві­домості мовця семантико-синтаксичні відношення, у які вони всту­пають з іншими компонентами: 1) членами речення (формально-син­таксичний аспект), 2) синтаксемами (семантико-синтаксичний аспект); 3) темою і ремою (комунікативний аспект) [3, с. 70–71, 92].

Дослідник розмежовує найабстрактніші семантико-синтаксичні відношення, зокрема: у семантично елементарному простому реченні двох типів – предикатні (ознакові) та субстанціальні (предметні); у семантично неелементарному простому реченні трьох типів – вторинні предикатні (аналоги предикатних семантико-синтаксичних відношень у складному реченні), вторинні субстанціальні і комбіновані (перехід­ного типу) [3, с. 44–47]. Заслуговує поцінування думка І. Вихованця про синтаксичну ранговість семантико-синтаксичних відношень – внутрішніх і зовнішніх [2, с. 32; 161].

До того ж семантико-синтаксичні відношення встановлюються між предикативними одиницями складного речення і часто служать основою кореферентності (формально-синтаксичних співвідношень) простих і складних речень (Н. Гуйванюк), виформовують широкий репертуар морфолого-синтаксичних і семантичних варіантів у про­с­тому неелементарному реченні.

Основними формальними засобами вираження семантико-син­таксичних відношень у сучасній українській мові є: 1) форми повно­значних слів (відмінкові та прийменниково-відмінкові); 2) незмінні повнозначні слова (прислівник, дієприслівник тощо); 3) службові слова; 4) порядок слів.

Мета статті – типологізувати семантико-синтаксичні відношення на рівні простого речення. Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання відповідних завдань: 1) окреслити типи семантико-син­таксичних відношень у простих реченнях з опертям на поняття «ва­лентність», «елементарність/неелементарність»; 2) установити кореля­цію між типами семантико-синтаксичних відношень і членами речення; 3) виокремити основні формальні засоби вираження типів семантико-синтаксичних відношень у простому неелементарному реченні.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих ре­зультатів дослідження. Семантично елементарне просте речення, відображаючи специфіку реляційної структури абстрактної ситуації, охоплює два типи семантико-синтаксичних відношень: первинні предикатні (акціональні, процесуальні, статальні, квалітативні, кіль­кісні, локативні) та первинні субстанціальні, тобто відношення назв предметів до предиката, з-поміж яких постають: 1) суб’єктні, напр.: Свистять батоги (Т. Осьмачка); 2) об’єктні, напр.: Долі я не кляну (М. Драй-Хмара); 3) адресатні, напр.: Я дав хлопу склянку води (І. Сен­ченко); 4) інструментальні, напр.: Гарасименко розмахував дзвони­ком над головою (Б. Антоненко-Давидович); 5) локативні, напр.: Іван прямував до церкви (В. Підмогильний). Субстанціальні відношення звичайно оформлюють відмінкові та прийменниково-відмінкові засо­би як репрезентанти валентності предиката.

Базовими у структурі простого двоскладного речення є преди­кативні відношення, що їх репрезентує граматичний центр (підмет і присудок) на основі предикативності, а в семантико-синтаксичному аспекті – суб’єкт і предикат (за І. Вихованцем, найістотніші відношен­ня – агентивно-акціональні, суб’єктно-статальні, суб’єктно-об’єктно-процесуальні, суб’єктно-процесуально-статальні, суб’єктно-процесу­ально-акціональні [2, с. 30]). На противагу предикативним, семантико-синтаксичні відношення та синтаксичні зв’язки прислівного типу (речення 2, 3, 4, 5) представлено через словосполучення. (Відомі не зовсім коректні, як на нас, спроби тлумачити предикативні відношен­ня як такі, що постають між компонентами «бінарних предикативних словосполучень» [7, с. 53; 1, с. 19–21]).

У семантично неелементарному реченні до згаданих семантико-синтаксичних відношень додаються вторинні у предикатних і суб­станціальних позиціях. За нашими спостереженнями, це: 1) об’єктні відношення (об’єктно-предикатні); 2) атрибутивні (предикатно-атри­бутивні); 3) апозитивні (предикатно-апозитивні); 4) подвійні (атрибу­тивно-предикативні, об’єктно-суб’єктні); 5) адвербіальні (предикатно-адвербіальні); 6) модальні (предикатно-модальні); 7) інформативно-доповнювальні; 8) комплетивні (предикатно-кількісні); 9) напівпреди­кативні; 10) відношення синтаксичної еквівалентності (тотожності); 11) сурядні; 12) пояснювальні; 13) поєднані (контаміновані). Наявність у реченнєвій структурі вторинних семантико-синтаксичних відно­шень сигналізує про семантичну неелементарність речення, оскільки вони з’являються внаслідок згортання самостійних речень і репрезен­тують окремі пропозиції. Ця класифікація стала підґрунтям для по­глиблення таксономії семантико-синтаксичних відношень на нижчому рівні абстракції, оскільки деякі з них охоплюють кілька різновидів.

Вторинні об’єктні семантико-синтаксичні відношення. Суб­станціальні відношення наявні в простому ускладненому реченні за переміщення предиката з центральних позицій (присудкової або по­зиції головного члена односкладних речень) у периферійні для предиката позиції підмета, прислівного поширювача і детермінанта. Напр., вторинні об’єктні семантико-синтаксичні відношення (преди­катно-об’єктного типу) репрезентують реченнєві конструкції, що з’являються в разі сполучення: 1) дієслова (зазвичай зі значенням волевиявлення, мовлення) з валентно не прогнозованим об’єктним інфінітивом, поєднані підрядним прислівним зв’язком у синтак­сичній формі прилягання, напр.: наказати відступати, запросити танцю­вати; 2) ознакового прикметника з прийменниково-відмінко­вою фор­мою: здібний до малювання, здатний до праці; 3) дієслова з прийменни­ково-відмінковою формою іменника-деривата (девербати­ва або деад’єктива): шкодувати за втраченим, мріяти про навчання.

Атрибутивні (предикатно-атрибутивні) семантико-синтаксичні відношення виформовуються між предметом і його потенційно пре­дикативною ознакою, напр.: Добрі люди приходять вдень до добрих людей; Те сяйво блиснуло на зморшкуватому обличчі Рифки; Ско­цюрблений і зосереджений годинникар щось ретельно підстругав за столом (із тв. І. Чендея) тощо. Погоджуємося з думкою авторів праці «Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання», що поняття про означальні відношення в сучасному мовознавстві ширше, ніж у традиційному [6, с. 24]. Так, атрибутивні відношення ґрунту­ються на підрядному прислівному зв’язку в синтаксичній формі узго­дження, однак часто вони комбінуються з іншими видами відношень, що уможливлює виокремлення динамічних і атрибутивних (статич­них) відношень як фактів одного категорійного рівня в аспекті семан­тико-синтаксичної типології універсалій [1, с. 21], порівн.: зелена трава і Трава (є) зелена; Трава зеленіє. Основний варіант вираження атрибутивних семантико-синтаксичних відношень – поєднання атри­бутивного компонента (прикметника, дієприкметника, займенни­ково­го прикметника) з іменниковим словом або іншим субстантивованим елементом.

Апозитивні (предикатно-апозитивні) семантико-синтаксичні від­ношення – це відношення змістової та граматичної рівноправності, хоч за синтаксичною функцією поєднувані компоненти чітко розме­жовуємо на головний і залежний (останній є вужчою, конкретнішою назвою опорного іменника). Апозитивні відношення ґрунтуються на підрядному прислівному зв’язку в синтаксичній формі кореляції. Вони відрізняються від означальних тим, що в разі апозитивних відношень «немає уявлення про предмет і його ознаки, а є один предмет (дено­тат) і два співвідносних із ним поняття, що по-різному називають цей предмет» [5, с. 19]. Означуване та означене слова окреслюють один об’єкт реальності, є мовним утіленням гіперо-гіпонімічних, або родо-видових, зв’язків об’єктів навколишньої дійсності [1, с. 23], напр.: Ми­кола-сирота виріс на полонині; Маланку покликав сам панич Льольо (із тв. М. Коцюбинського). Проте апозитивні відношення ближче до атрибутивних тоді, коли прикладки слугують засобом художньої характеристики предметів, напр.: гори-велети, воїни-герої, тесть-скуп’яга. У такому разі кореляцію легко замінити узгодженням, порівн.: велетенські гори, геройські воїни, скупий тесть [6, с. 34].

Адвербіальні (предикатно-адвербіальні) семантико-синтаксичні відношення – такі, за яких означений компонент (прислівник, від­мінкова або прийменниково-відмінкова форма, адвербіалізований дієприслівник, інфінітив) указує на обставини перебігу базової дії, процесу, стану, якості тощо (обмеження вияву дії певним простором, часом, актуалізацією певної причини, умови, мети, наслідку реалізації дії/стану, виокремлення суперечливої обставини перебігу дії/стану, наголошення наслідку репрезентації дії/стану). Наприклад: Щодень зрана йдемо місто замітати (І. Франко); За поміччю Соломіїною Остап звівся (М. Коцюбинський); З брязкотом розпирскалася пляшка на тисячу кавалків (І. Франко); Замість відповіді Бовдур ногою щосили копнув селянина в живіт (І. Франко); Незважаючи на нову закрутанину, вона [Ганя. – О. К.] любила гостей (Б. Лепкий) тощо. Здебіль­шого на рівні простого речення означені компоненти поєдну­ються з граматичною основою речення детермінантним зв’язком.

Модальні (предикатно-модальні) відношення стосуються суто мовленнєвого вияву реченнєвої структури, оскільки модальні компо­ненти постають спеціалізованими носіями окремих суб’єктивних зна­чень речення [4, с. 47], увиразнюючи позицію мовця щодо повідом­люваного фрагмента дійсності, напр.: Віддано мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ (О. Вишня); Франциськ, гріх сказати, знаходив добрі місця для стріляння і вдалі моменти для пострілу (Т. Прохасько) тощо. Отже, предикатно-модальні семантико-синтак­сичні відношення з їхнім широким спектром відтінків (непевності, можливості, констатації, оцінки тощо) варто розглядати в аспекті комунікативного статусу реченнєвих одиниць та їхніх компонентів.

Інформативно-розширювальні семантико-синтаксичні відно­шення, на нашу думку, постають між базовим реченням і вставле­ними конструкціями, які корелюють із суб’єктивною та об’єктивною модальністю і стають носіями додаткових побіжних зауважень, уточ­нень, нових фактів тощо, репрезентують окрему пропозицію, порівн.: Про діда (материного батька) балачок зовсім не було (О. Вишня); Колекціонер (назовім його звичайним любителем-збирачем!) і гро­шей громадку прихопив (І. Чендей).

Комплетивні (предикатно-кількісні) відношення. Обов’язкова синтаксична сполучуваність залежить від позиції компонента в реченні. У синтаксично неподільних словосполученнях між головним і залежним компонентами встановлюються комплетивні відношення, за яких залежне слово є необхідним змістовим доповненням до ін­формативно недостатнього головного слова. Такий зв’язок формують субстантивні синтаксично неподільні словосполучення з такими зна­ченнями: а) кількісним: Один дідич попросив намалювати йому картину (Т. Прохасько); б) дистрибутивним (вибірковості): Одна з них [вогняних гір. – О. К.] здіймалася до гори (М. Коцюбинський); в) коміта­тивності (супровідності): Остап із Соломією потиху спустили пліт на річку (М. Коцюбинський) тощо.

Напівпредикативні відношення (предикативно-адвербіальні, пре­дикатно-апозитивні, предикативно-атрибутивні) постають на ґрунті вторинної предикації, вираженої морфолого-синтаксичними засо­бами, як доповнення до предикативних, репрезентованих головними членами речення (деякі мовознавці не вважають за потрібне виріз­няти такі відношення і пропонують розглядати з-поміж обставинних та/або атрибутивних (див.: [4, с. 41]). Проте видається логічним тлу­мачити напівпредикативні відношення як бінарні (предметно-озна­кові), що ґрунтуються на напівпредикативності – синтаксичній кате­горії, яка вказує на другорядну процесуальну ознаку основного/по­тенційного суб’єкта. Вони передають додатковий характер повідом­лення, охоплюючи у своєму обсязі й семантико-синтаксичні відно­шення, наявні в усіх різновидах складних речень: атрибутивні, напр.: На необрудованих горах мліють смерекові ліси, повиті прозорою синявою мли (І. Франко); Очі молодої – вогкі, привабливі – були трохи сумні (Ю. Яновський); часові, напр.: Переклавши з правої жмені до лівої, батько знову до кишені сунув шворки, цвяхи, ґудзики (І. Чендей); зумовленості, напр.: Отець панни Рузі, не знаючи того, здивувався дуже та попросив гостей не роз’їздитися (І. Франко); А вона [Соломія. – О. К.] бігла усе вперед, бажаючи тільки забігти якомога далі (М. Коцюбинський); порівняльні (на ґрунті асоціативно-образної подібності), напр.: Невисокі під гонтям доми білілися до сонця, мов сріблява луска (І. Франко).

Сурядні (однорядні) відношення. Між членами сурядного ряду з’являються похідні від семантико-синтаксичних відношень у склад­носурядному реченні сурядні відношення, які бувають двох типів: нульовими (суто граматичними) або семантично змістовими. Відно­шення першого типу маркують синтаксичну еквівалентність, одно­функційність, рівнозначність за допомогою недиференційованого син­таксичного зв’язку та інтонації переліку, напр.: Друзі повернули до якихось сінець, перебігли помешкання начальника станції Варварівки, вибігли до двору (Ю. Яновський). Засобами вираження семантично змістових відношень слугують сполучники як маркери рівнорядності словоформ. Традиційно виокремлюють три найзагальніші типи внут­рішньорядних відношень: єднальні, розділові, зіставно-протиставні.

Єднальні відношення охоплюють різні відтінки змістових сто­сунків між однорідними членами речення: єднально-перелічувальні, власне-єднальні, єднально-виокремлювальні, єднально-розподільні, єднально-порівняльні, єднально-зіставлювальні, напр.: Паровози шиплять і чахкають (Ю. Яновський); В городах земля одягнена в камінь і залізо – і недоступна (М. Коцюбинський); З широких галуз дерев звисав іній і аж блищав тисячею красок проти ясного сонця (Є. Ярошинська); Люди є добрі і лихі, скупі й щедрі, мовчазні й балакучі, хитрі й простодушні (І. Чендей).

Розділові відношення виражають семантику роздільності, чергу­вання, взаємоусунення, напр.: А трембіта або мовчала, або туж­ливими звуками стелилася на полонині (І. Чендей); Пани та пані то ловляться за боки, то мацаються по голові (Ю. Федькович); Те «треба» чи мале, чи велике, – кожен раз воно вимагає уваги (М. Коцюбинський).

Зіставно-протиставні відношення виражають об’єднання двох протилежних, альтернативних однорідних членів, напр.: Алегоричні образи тільки уяскравлювали картину, а не затемнювали її (В. Ле­син); До Львова поїхала не Заповічева, а панна Юлія (С. Яричевський).

Вторинні значення, що нашаровуються на єднальні, розділові, зіставно-протиставні, часто набувають часових (одночасності, часової послідовності), причиново-наслідкових та умовно-допустових відтін­ків: Хлопець теж мовчав і курив, дивився в олов’яне вікно, слухав цокання годинника над головою (В. Підмогильний); Дмитрик з Гав­рилком вчепилися ззаду за сани і причаїлися (М. Коцюбинський); Пані Малецька не хотіла їхати сама, але поставила взяти з собою й свої діти (Є. Ярошинська); Я не чув голоду, і жолудок сидів тихо, хоть був порожній (І. Франко).

З-поміж внутрішньорядних відношень наявні такі, які не можуть бути прямо протиставлені основним семантичним типам – градаційні та приєднувальні. Градаційні відношення (єднально-градаційні) ви­окремлюють або посилюють змістову вагу одного із сурядних компо­нентів, напр.: Ми, «олімпійці», не тільки відчуваємо запах наших днів, але й аналізуємо всю складність переходового періоду (М. Хви­льовий). Приєднувальні відношення відображають додаткову ін­формацію в процесі мовлення. Наприклад: Кілька днів тому прибули з міста гості, і також донька з зятем (В. Бабляк).

Пояснювальні відношення репрезентують семантику пояснення поняття, вираженого попереднім членом речення. Їх диференціюємо на: 1) власне-пояснювальні (сполучники тобто, а саме, або; компа­ративні прислівники на зразок правильніше, точніше, інакше кажучи; узагальнювальне слово при однорідних членах речення, напр.: Ще року 1921 один із «олімпійців», саме Хвильовий, оголосив похід проти пролеткультизму (М. Хвильовий); Львівська молодь, точніше сту­денти Львівського університету, того літа влаштували мандрівку на Буковину (В. Лесин); Кожен, інакше кажучи, кожна людина, потребує вчителя (Т. Прохасько); Вівса, пшениці, ячмені – все се зі­ллялось в одну хвилю (М. Коцюбинський); 2) внесення (зокрема, особ­ливо, між ними і), напр.: Західні землі України, зокрема Буковина, входили до складу цісарської Австрії (В. Лесин); 3) обмежувальні (містять указівку на обмеження вияву певного явища, репрезентова­ного попередньою частиною), напр.: Хотів батько відповісти та тільки не міг слова мовити (Із часопису); 4) обмежувально-ви­окремлювальні, напр.: Крім тих трьох людей, було в хаті ще зо три (І. Франко), та 5) уточнювальні, напр.: Батько був поранений у праве плече шрапнеллю на фронті, в Галичині (І. Чендей).

Контаміновані відношення. У семантично неелементарному простому реченні наявні різноманітні комбінації семантико-синтак­сичних відношень, що ускладнює визначення їхніх різновидів. Так, до атрибутивно-адвербіальних відношень треба узалежнити слово­сполуки із залежним компонентом, вираженим відприкметниковим морфологізованим прислівником та поєднаним з опорним словом під­рядним синтаксичним зв’язком (власне приляганням або відмінковим приляганням): Хлопчик захоплено розповідав про фільм; Донька співає соловейком; Подали каву по-турецьки; До нормативів уведено стрільбу лежачи; Сестра виграла поїздку вдвох до Праги; Випуск­ники мають велике бажання вчитися; Двері на сходи були відчинені; Буря на морі спричинила шторм; Екзаменатори почули відповідь на всі сто. Основним постає характеризувальний статус залежного слова щодо стрижневого – носія предметної семантики.

Атрибутивно-об’єктні відношення репрезентують моделі, утво­рені на ґрунті керування або прилягання: 1) субстантивно-субстан­тивні: День відпочинку компенсував втому; Слова молодшого вияви­лися неочікуваними; Бібліотека придбала шафу для книжок; Листівки зберігали в коробці з-під олівців; Новий будинок з цегли височів у центрі міста; 2) субстантивно-нумеральні, як-от: Угода трьох мала значний резонанс; 3) девербатив + прийменниково-відмінкова форма чи інфінітив: Я маю давню мрію про відпочинок у Карпатах і Я маю давню мрію відпочити в Карпатах.

Атибутивно-посесивні відношення репрезентують моделі на ґрунті прилягання: 1) субстантивно-субстантивні: Книга брата ле­жала на столі; 2) субстантивно-прономінальні: Редактор перечитав його роман.

Атрибутивно-суб’єктні семантико-синтаксичні відношення базу­ються на лексико-граматичній природі головного слова, яким є вихід­не дієслово, напр.: Батько приїхав. – Приїзд батька зворушив мене; Учень відповідає. – Відповідь учня була зразковою.

Подвійні атрибутивно-предикативні відношення репрезентують ознаку предмета, що водночас указує на обставини, за яких спосте­рігаємо цю ознаку. Розглядуваний тип відношень ґрунтується на подвійному синтаксичному зв’язку: Дід пішов на фронт ще хлопцем. Мати повернулася втомленою.

Подвійні об’єктно-суб’єктні семантико-синтаксичні відношення маркують ускладнення простого речення в субстанціальній сфері. Наприклад, у реченні Я побачила хлопчика сумним (сумного) репре­зентовано об’єктно-суб’єктні відношення дуплексивного типу: у конструкції побачила хлопчика представлено субстанціальні об’єктні відношення, натомість компонент хлопчик стосовно прикметникового предиката стану сумний є вторинним суб’єктом стану.

Об’єктно-обставинні семантико-синтаксичні відношення репре­зентують такі сполуки в складі речення, як у наведених прикладах: Цвях вбито в стіну; Директор вийняв із портфеля документи; Ми ходили по воду до криниці тощо.

Інструментально-суб’єктні відношення виявляємо в пасивних конструкціях і розглядаємо як наслідок переміщення суб’єкта в неха­рактерну для нього позицію об’єкта-інструмента (в Ор. в.), напр.: Рішення було підтримане учасниками конференції; Пшеницю топ­тали кіньми.

Адресатно-суб’єктні відношення постають між предикатом зі значенням вольової дії (співрозмовника) та адресатом вольової дії, з одного боку (Я наказую синові), а з іншого – між суб’єктом потен­ційної дії співрозмовника та самою потенційною дією (Син писатиме переказ), порівн.: Сину, пиши переказ.

Суб’єктно-предикатно-адвербіальні відношення спостерігаємо в реченнях на зразок Блискавка спалила дерево. Компонент блискавка у стосунку до предиката спалила виражає суб’єктні відношення, збе­рігаючи адвербіальні семантико-синтаксичні відношення (причино­вості) та семантику вихідного предиката, порівн.: Дерево спалено, бо блискало.

Висновки та перспективи подальшого дослідження. Члени ре­чення – функціональні одиниці (слова, словоформи, синтаксично/се­мантично нерозкладні словосполучення), виокремлювані на ґрунті семантико-синтаксичних відношень, що: 1) узагальнено відбивають реальні стосунки між предметами і явищами позамовної дійсності (їх ще визначають як смислові, логічні); 2) указують на функціональні відношення між компонентами речення, а отже є власне-мовними, структурними відношеннями – синтаксичними; 3) виформовують граматичне значення речення. У перспективі цікаво буде простежити тотожність (або суміжність) семантико-синтаксичних відношень у простому реченні до відношень між частинами складного речення, проаналізувати варіантні засоби їх репрезентації в різностильових текстах однієї мови або паралельних перекладах українською мовою.

Література

1. Баранник Д. Х. Словосполучення : [навч. посіб. із синтаксису укр. мови] / Д. Х. Баранник, О. Ю. Баранник. – Дніпропетровськ : РВВ ДНУ, 2007. – 45 с.
2. Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови : [монографія] / І. Р. Вихованець. – К. : Наук. думка, 1992. – 224 с.
3. Вихованець І. Р. Граматика української мови: Синтаксис : підручник / І. Р. Ви­хованець. – К. : Либідь, 1993. – 368 с.
4. Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови. Синтаксис : [моно­графія] / А. П. Загнітко. – Донецьк : ДонДУ, 2001. – 662 с.
5. Сиротинина О. Б. Лекции по синтаксису русского языка [учеб. пособие] / О. Б. Сиротинина. – Изд. второе, стереотип. – М. : УРСС, 2003. – 137 с.
6. Слинько І. І. Синтаксис сучасної української мови: проблемні питання : навч. посіб. / І. І. Слинько, Н. В. Гуйванюк, М. Ф. Кобилянська. – К. : Вища шк., 1994. – 670 с.
7. Сучасна українська літературна мова: синтаксис : [підручник] / за заг. ред. І. К. Білодіда. – К. : Наук. думка, 1972. – 515 с.

References

1. Barannyk D. Kh. Slovospoluchennia : [navch. posib. iz syntaksysu ukr. movy] / D. Kh. Barannyk, O. Yu. Barannyk. – Dnipropetrovsk : RVV DNU, 2007. – 45 s.
2. Vykhovanets I. R. Narysy z funktsionalnoho syntaksysu ukrainskoi movy : [monohrafiіa] / I. R. Vykhovanets. – K. : Nauk. dumka, 1992. – 224 s.
3. Vykhovanets I. R. Hramatyka ukrainskoi movy: syntaksys : pidruchnyk / I. R. Vy­khovanets. – K. : Lybid, 1993. – 368 s.
4. Zahnitko A. P. Teoretychna hramatyka ukrainskoi movy. Syntaksys : [mono­hrafiіa] / A. P. Zahnitko. – Donetsk : Don DU, 2001. – 662 s.
5. Sirotinina O. B. Lektsii po sintaksisu russkogo yazyka [ucheb. posobiie] / O. B. Si­rotinina. – Izd. vtoroye, stereotyp. – M. : URSS, 2003. – 137 s.
6. Slynko І. І. Syntaksys suchasnoi ukrainskoi movy : Problemni pytannia : [navch. posib.] / І. І. Slynko, N. V. Huyvaniuk, V. F. Kobylianska. – К. : Vyshcha shk., 1994. – 670 s.
7. Suchasna ukrainska literaturna mova : Syntaksys : pidruchnyk / [za zah. red. I. K. Bilodida]. – K. : Nauk. dumka, 1992. – 515 s.

Кульбабская Елена. Семантико-синтаксические отношения уровня простого предложения. В статье представлена типология семантико-синтак­сических отношений в простом элементарном и неэлементарном предложе­ниях. В частности, описаны два типа наиболее абстрактных семантико-синтак­сических отношений в простом элементарном предложении – предикатные (признаковые) и субстанциальные (предметные), а также три типа отношений в семантически неэлементарном простом предложении – вторичные предикатные (аналоги предикатных семантико-синтаксических отношений в сложном пред­ложении), вторичные субстанциальные и комбинированные (переходного типа). Установлены средства их выражения на формально-синтаксическом уровне. Определены соотношения между синтаксемами и членами предложения. Обос­новано основополагающую роль семантико-синтаксических отношений для вариантности синтаксических единиц.

Ключевые слова: простое предложение, семантико-синтаксические отно­шения, валентность, член предложения, средство выражения.

Кulbabska Оlena. Semantic-Syntactic Relation of Level in Simple Sentences. Types of semantic-syntactic relation in a simple elementary and nonelementary sentences are shown in the article. Two types of the most abstract semantic-syntactic relations ( predicate and substantial) in semantically elementary simple sentence and three types of relations (derivative predicate relations, which are analogs of predicate semantic-syntactic relations in a complex sentence; derivative substantial and combined relations (transitive type) in semantically nonelementary simple sentence are differentiated. Outlined means of expression of semantic-syntactic relation in formal syntactic level, and the correlation between syntaxema and the sentence is established. Author made conclusion that correlation forms grammatical meaning of a sentence, and gives opportunity of formal-semantic correlation between complex and simple sentences.

Key words: simple sentence, semantic-syntactic relation, valence, part of sen­tence, a means of expression.