УДК   811.161.2’366.5

Раїса Христіанінова 

ТИПОЛОГІЯ ПРИСУДКІВ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Статтю присвячено актуальній проблемі теорії простих двоскладних речень. У ній уточнено, удокладнено й систематизовано відомості про типи при­судків у сучасній українській літературній мові та засоби їх реалізації. Кон­статовано, що присудок є головним членом формально-граматичної структури простого двоскладного речення, який перебуває в предикативному зв’язку з підметом та постає формальним корелятом предиката. Формально-граматичну типологію присудків здійснено з огляду на спосіб вираження модально-часових значень та морфологічної природи присудкової форми. За способом вираження модально-часових значень усі присудки поділено на два основні типи – прості і непрості. Простий присудок буває лексично вираженим і нульовим. Непрості присудки репрезентовані двома видами – складеними і складними (подвій­ни­ми). Установлено, що за морфологічним вираженням прості присудки бувають тільки дієслівними, складені – дієслівними, іменними, прислівниковими та інфінітивними, складні (подвійні) – дієслівно-іменними та дієслівними.

Ключові слова: простий дієслівний лексично виражений присудок, прос­тий нульовий присудок, складений дієслівний присудок, складений іменний присудок, складений інфінітивний присудок, складений прислівниковий присудок, складний (подвійний) присудок, вторинний присудок.

 

Обґрунтування наукової проблеми та її значення. В історії синтаксичної науки узвичаєна типологія присудків за морфологічною природою присудкової форми та способом вираження модально-часо­вих значень. Відповідно до названих критеріїв у сучасній україністиці здебільшого виокремлюють чотири типи присудків – простий дієслів­ний, складений дієслівний, складений іменний і складний (подвійний) [6, с. 150–154; 12; 15, с. 154–179; 16, с. 94]. Натомість Б. М. Кулик ви­діляє п’ять типів присудків – простий дієслівний, складений дієслів­ний, складений іменний, складений прислівниковий, складний [9, с. 35–47]; К. Ф. Шульжук розглядає простий дієслівний (сюди ж зара­ховує і простий нульовий), складені (двохелементні) присудки – скла­дений дієслівний, складений іменний (до нього зараховує і присудки з поєднанням «дієслово-зв’язка + прислівник»), трикомпонентні і складні (подвійні) присудки [18, с. 73–84]. М. У. Каранська виокрем­лює дієслівні (простий, складений, у формі сталого дієслівного слово­сполучення,  фразеологічний, парний), нульовий буттєвий, іменні складені (іменниковий, прикметниковий, займенниковий, числівнико­вий), дієприкметниковий складений, у формі категорії стану, дієслівно-іменний присудки [8, с. 38–53]. Як бачимо, попри тривалу традицію вивчення (основні терміни й поняття, що покладені в основу сучас­них дефініцій і класифікацій присудків були сформульовані на пору­біжжі ХІХ–ХХ ст.), проблема типології присудків і донині є актуаль­ною та потребує докладнішого розроблення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Синтаксичні дослі­дження сьогодення, базовані на принципах функційно-категорійної гра­матики, розмежовують формально-граматичні і семантико-синтак­сичні члени речення (власне-члени речення і синтаксеми) та підкрес­люють наявність певних розбіжностей їхніх формальних і значеннє­вих ознак [3, с. 17–24; 2, с. 63–92; 1, с. 92–93; 6, с. 149, 287–289; 11, с. 232–239]. І. Р. Вихованець підкреслює, що ці два ряди компонентів виявляють різне спрямування: власне члени речення спрямовані у вну­т­рішню структуру мови, а синтаксеми мають зовнішнє спрямування – відображають предмети та явища позамовного світу [1, с. 92]. Відповідно присудок потрактований як основний компонент формально-граматичної організації простого двоскладного речення, головний член, пов’язаний з іншим головним членом – підметом – предикатив­ним зв’язком. У семантико-синтаксичному аспекті йому відповідає пре­дикатна синтаксема. М. В. Мірченко, аналізуючи структуру син­таксичних категорій, виокремлює формально-граматичну категорію присудка та зазначає, що вона охоплює вісім грамем: «грамему прос­того дієслівного присудка, грамему нульового присудка, грамему дієслів­ного складеного присудка, грамему іменного складеного при­судка, гра­мему подвійного присудка, грамему ускладненого складе­ного при­судка, грамему інфінітивного присудка і грамему вторинно­го присуд­ка» [11, с. 237]. О. В. Годз розглядає двоскладні прислівни­кові речення, утворені на основі прислівникового складеного присудка [5, с. 14].

Останнім часом в українському мовознавстві здійснено вервечку досліджень, присвячених семантичній диференціації предикатів та окремим їх різновидам (О. І. Леута, О. Г. Межов; Т. В. Андреєва, Н. Г. Горголюк, Л. Л. Іванова, Н. В. Кавера, Г. В. Кутня, О. Г. Митро­фа­нова, Г. О. Пірус, О. А. Семенюк, В. А. Тимкова). Натомість формально-граматичні типи присудків певною мірою опинилися поза увагою. Проте глибокий аналіз предикатних синтаксем відкриває нові можли­вості і для вдокладнення  відомостей про їхнє формально-граматичне вираження та відповідно про типи присудків у сучасній українській мові.

Мета і завдання статті – уточнити, удокладнити й системати­зу­вати відомості про типи присудків у сучасній українській мові. Задля досягнення названої мети необхідно реалізувати такі завдання: 1) ви­зна­чити типи та різновиди присудків; 2) ієрархізувати їх; 3) окрес­ли­ти форми реалізації різних типів присудків.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. Пропоноване дослідження проводимо з опертям на принципи функційно-категорійної граматики. Отже, при­судок розглядаємо як головний член формально-граматичної струк­тури простого двоскладного речення, що перебуває в предикативному зв’язку з підметом та постає формальним корелятом предиката. Ува­жаємо доцільним використання обґрунтованих у традиційному мово­знавстві принципів виділення типів присудків – урахування морфоло­гічної природи присудкової форми та способу вираження модально-часових значень.

За способом вираження модально-часових значень усі присудки розпадаються на два основні типи – прості і непрості.    

Прості присудки є найтиповішими в сучасній українській мові. За мор­фологічними параметрами вони завжди дієслівні, а за особли­востями вираження присудкової форми бувають лексично вираже­ни­ми (ненульовими) і лексично не вираженими (нульовими).  

Лексично виражений простий дієслівний присудок постає основ­ною формою розгляданого члена речення. Зазвичай у цій ролі функ­ціюють особово-часові та особово-способові форми дієслова: Життя поки що тече у своєму звичайному ритмі (О. Гончар); Ветхі стіни Олександрії заросли бур’янами (О. Бердник); Під час фінської він потрапив був у лижний батальйон… (О. Гончар); Будуть окопи. Бу­дуть атаки (О. Гончар); …їхні ідеї будуть сіятись не в гарячі голови, а в безмір’я снігів і хвилі Тихого океану (М. Стельмах); А ти питай у нього пояснень (О. Гончар); …хай Ісідор їде разом з дівчиною (О. Берд­ник); …вона у відзнаку примирення весь день отут цілувалася б, чіплялася б Богданові на шию… (О. Гончар); Заспівали б ви, хлопці… (О. Гончар). І. Р. Вихованець наголошує, що особові форми дієслова, виражаючи значення часу і способу та здійснюючи синтаксичний зв’язок з іншим головним членом – підметом, найбільшою мірою пристосовані до виконання функції присудка [1, с. 77]. На думку М. В. Мірченка, особова форма дієслова, яка виражає семантику пре­диката й водночас реалізує зміст присудковості, є інваріантною фор­мою присудка [11, с. 232]. Присудки, виражені особовими формами дієслова, І. Р. Вихованець називає простими власне-дієслівними [1, с. 77], А. П. Загнітко – особово-дієслівними [6, с. 150].  Еквівалентами особового дієслова можуть бути семантично нерозкладні сполучення слів, фразеологізми та інфінітиви (типові й демінутиви), транспо­но­вані у сферу особового дієслова: …добігає кінця (= закінчується) дивна ніч у тужливому жовтні  (Любко Дереш); Ось вона дала знак (О. Бердник); Три дні відпочивав Ісідор у гостинних рибалок, на­би­рав­ся сили, приходив до тями (О. Бердник); Я їй розказувати (= розка­зую), а вона сміятись (= сміється) та радіти (= радіє) (Марко Вов­чок); Отака серйозна тема, а ви хахоньки (хіхікаєте)! (О. Ковінька). Щодо присудків, виражених інфінітивами, А. П. Загнітко цілком слушно зауважує, що вони в сучасній українській літературній мові мало репрезентативні, поширені здебільшого в конструкціях розмов­ного типу [6, с. 150].

Іншим різновидом простого дієслівного присудка є вигуково-діє­слівний [1, с. 77], або вигуковий [6, с. 150], виражений  вигуками, що зазнали дієслівної транспозиції: …тихі верби шу-шу-шу (Д. Білоус); Після цього мовчки взяв гранчастий олівець і – раз! (О. Гончар).

Розглянуті вище присудки є неускладненими. Простий дієслівний присудок може бути й ускладненим: 1) частками на взірець давай, ну, як, бувало, було, все, собі, порівняльними ніби, мовби, наче, неначе:  Коли як вискочать з двору дві собаки (І. Нечуй-Левицький); Він бува­ло сидить біля ставка годинами; Вона ніби чекає чогось (О. Берд­ник); …нависає розлука і мовби дає їй право на все (О. Гончар); 2) по­вторенням дієслова в тій самій або різних часових формах: …унизу по асфальту все йдуть і йдуть колони мобілізованих (О. Гончар); О зем­ле рідна! Не жатиме неситий Пшениці на твоїх ланах! Жила, жи­веш, довіку будеш жити, Безсмертна у віках! (М. Рильський); 3) поєд­нанням двох синонімічних дієслів: І цей увесь світ тріпоче-мі­ниться в моїх очах (М. Стельмах); 3) додаванням у препозиції діє­сло­ва взяти в такій самій формі, частіше в поєднанні зі сполучниками:  Ось візьму дошию сорочину... (В. Ткаченко); А хтось візьми і пусти чутку (М. Стельмах); А ми взяли та й збудували в майбутнє кали­новий міст (С. Крижанівський). Це дієслово та дієслівно-сполуч­ни­кові поєднання зазнають транспозиції у сферу частки.

Отже, лексично виражений простий дієслівний присудок у сучас­ній українській мові реалізований у двох різновидах – власне-дієслів­ному і вигуково-дієслівному.

Лексично не виражений (нульовий) простий дієслівний присудок постає в реченнях, які в сучасній лінгвістиці кваліфікують як еліп­тич­ні:  У коридорах шум, гамір (О. Гончар); Недалеко від помосту – паланкін з шатром, оточений вартою (О. Бердник); Найближче – батьки (О. Берд­ник); Там, у далекому світі, пустка і безнадія (О. Бердник); Між фігурними колонами – зорі (О. Бердник); Майбутні злочинці іще в личинці (Л. Костенко). І. Р. Вихованець підкреслює, що речення з ну­льовими присудками формально неповні, а семантично повні [1, с. 104–105]. За А. П. Загнітком, речення з нульовими присудками є варіантними виявами речень із ненульовими присудками: Діти біля лісу // Діти граються біля лісу. Показником такого присудка в ре­ченні завжди постає обставина місця, виражена прислівником або іменниково-прийменниковою конструкцією [6, с. 150]. За нашими спостереженнями, у таких реченнях зрідка можливі й поширювачі з цільовою, причиновою та об’єктною семантикою: Сон – для ночі, лю­бов – для дня (О. Бердник); Твій розум, Паті-дева, не для жіночого тіла (О. Бердник); А туга наша від нерозуміння, від полону Мари… (О. Бердник); На мені печать туги і відчаю… (О. Бердник); В тобі путь, істина і життя (О. Бердник); Відповідь у людині (О. Бердник); Істина – в тобі! (О. Бердник); Зігнута беззахисна постать на помос­ті, і над нею – безжалісне вістря долі (О. Бердник).     

Непрості присудки репрезентовані двома видами – складеними і складними (подвійними).

Складені присудки являють собою поєднання двох нерівно­прав­них компонентів – основного (у семантико-синтаксичному аспекті він є носієм лексичної семантики предиката), та допоміжного, котрий як показник граматичних категорій часу та модальності власне й постає виразником граматичної семантики присудковості. На нашу думку, за мор­фологічними параметрами основного компонента доцільно виокремити такі складені присудки: дієслівні, іменні, інфінітивні та прислівникові.

Лексико-семантичну основу складеного дієслівного присудка становить інфінітив повнозначного дієслова, а допоміжний компо­нент виражений особово-часовими та особово-способовими формами дієслів із: 1) фазовою (починати, стати, заходжуватися, братися, продовжувати, залишатися, закінчувати, кінчати, переставати, припиняти, кидати): …хлопчик починає насипати довкола себе ви­сокі мури (О. Бердник); Розхвилювавшись, професор зняв з носа ста­ромодні свої окуляри, став протирати їх ріжком поли білого пару­синового піджака (О. Гончар); Вранці <∙∙∙> Таня сама взялася за­кла­дати двері стільцем (О. Гончар); Батько <∙∙∙> заходився мити руки (О. Гончар); …сліди рум’янців <∙∙∙> залишаються жевріти на зблід­лому в мушках обличчі… (О. Гончар); Таня не переставала хвилюва­тись за нього (О. Гончар). Іноді як фазові функціонують дієслова метнутися, кинутися, піти, пробувати: Марко метнувся наздога­ня­ти дівчат (С. Чорнобривець); …майже всі пасажири кинулися біг­ти до всоїх вагонів (М. Трублаїні); Знялася чорна хмара диму, і пішло гоготіти полум’я (М. Коцюбинський); А він пробує щось поясню­ва­ти (О. Гончар); 2) модальною семантикою (мусити, мати, могти,  намагатися, силкуватися, старатися, сміти, насмілюватися, пробу­вати, наважуватися, намірятися, збиратися, лагодитися, спромага­тися, уміти, встигати, втомлюватися, збиратися, спішити, умудря­тися, квапитися, спішити, баритися тощо): Мусять же боги мати свої океани, моря (О. Бердник); Штепа, зустрівшись тепер з хлопця­ми, не почуває перед ними ніяких гризот сумління, хоч мав би почува­ти (О. Гончар); І навіть у найсміливіших мріях уявити ніхто не міг, що ми колись подолаємо залежність від російського газу (Сільські вісті, 19.01.2016); Натхненні провідники бачили глибокий сум в очах вродливого юнака і намагалися торкнутися його душі словами втіхи і заспокоєння (О. Бердник); …їх [військові статути. – Р. Х.] Духнович так досі й не спромігся опанувати… (О. Гончар); Як вона так уміє ховатися? (О. Бердник); Не встигли вони впоратися з бутерброд­дами, як знадвору докотився шум, крики (О. Гончар); …він ніколи б не втомився розкопувати, вивчати, досліджувати свої сонячні степи…  (О. Гончар); – Іду вже, йду, – каже Мар’яна, відступаючи крок назад і вдаючи, що цієї ж миті збирається йти  (О. Гончар); Духнович <∙∙∙>  не спішив виконувати команду (О. Гончар); – Та що це, справді? – казав він, відпльовуючи землю, якої під час повзань завжди умудрявся наїстись (О. Гончар); По можливості намага­ти­мусь не шкандибати (О. Гончар); Ісідор спробував поворухнутися… (О. Гончар). Еквівалентами модальних дієслів виступають модальні предикативні прикметники повної або короткої форми в поєднанні з дієслівною зв’язкою бути (змушений, зобов’язаний, здатний (зда­тен), спроможний, схильний, повинен, ладен, рад та ін.): …за станом здоров’я змушений був перейти в піхоту (О. Гончар); Ти сам не здатен дотямити, чистоплюю? (О. Гончар); Пташка повинна сама зростити крила для польоту і прагнути вгору (О. Бердник); …вона ладна була закричати… (О. Гончар), а також сталі сполуки на взі­рець у силі, не в силі, у змозі, не в змозі,  мати підстави тощо: Я не в си­лі розгадати його (О. Бердник); На посту зараз – Слава Лагутін <∙∙∙> якому Спартак не має підстав не довіряти… (О. Гончар). Фа­зові та модальні дієслова модифікують лексичну семантику преди­ката та виражають модально-часове значення присудка. Позицію основ­ного дієслова можуть заступати фразеологічні сполучення та віддієслівні іменники: …Степура не може втямки собі взяти, як цей Лагутін <∙∙∙> може бути зараз байдужим до неї… (О. Гончар);  …він не міг тримати свій язик на припоні… (О. Гончар); Бойовики продовжу­ва­ли обстріли наших позицій… (Сільські вісті, 19.01.2016); Надалі енер­гетична система України продовжить інтегрування в єдиний євро­пейський енергетичний ринок (Сільські вісті, 19.01.2016).

Компоненти складеного дієслівного присудка мають задоволь­няти дві вимоги: 1) обидва дієслова  (допоміжне й інфінітив) мають бути пов’язані з підметом, у семантико-синтаксичному аспекті інфіні­тив позначає дію чи стан суб’єкта, тобто є суб’єктним;  2) так само обидва дієслова мають належати до одного часового плану. Поєд­нання особового дієслова з інфінітивом, що не відповідають названим вимогам, є двома окремими членами речення – присудком і друго­ряд­ним членом, пор.: І юнак відчуває те чекання і боїться пропустити благословенну мить (О. Бердник) ← І юнак відчуває те чекання і боїться, що пропустить благословенну мить;  Недаремно я вирішив пройтися з нею до місця балачки пішки (Любко Дереш) ← Недаремно я вирішив,  що пройдуся з нею до місця балачки пішки; То вона любов’ю своєю і болі мої забрала, і від торгу віднадила, і нака­за­ла триматися тільки землі і жита, бо без хліба ми нічого не варті (М. Стельмах) ← То вона любов’ю своєю і болі мої забрала, і від тор­гу віднадила, і наказала, щоб я тримався тільки землі і жита, бо без хлі­ба ми нічого не варті; Зараз він іде складати середні віки (О. Гончар) ←  Зараз він іде, щоб складати середні віки.   

Складений дієслівний присудок так само, як і простий, може бути ускладненим: 1) порівняльними частками: Таненя його взагалі якось вміє мовби не ходити, а пурхати… (О. Гончар); Серце <∙∙∙> ніби хоче випурхнути з дівочих грудей… (О. Бердник); 2) поєднанням фа­зових і модальних допоміжних компонентів: Я повинен почати роз­повідати… (М. Стельмах).

Основний компонент складеного іменного присудка виражений іменником, прикметником, числівником у будь-якій формі, крім кличного відмінка,  допоміжний – особово-часовими та особово-спо­собовими формами дієслова-звязки, яке «сигналізує про вживання імені у присудковій функції» [1, с. 79]. За характером функції діє­слова-зв’язки поділяють на: 1) власне-зв’язки, що позбавлені лексичного значення і є тільки виразниками граматичних значень присудка (бути, становити, являти собою): Місто ніколи не буде здане (О. Гончар); Тяжкий був час (Л. Костенко); Війни були найпершою причиною за­гибелі всіх цивілізацій… (О. Гончар); Степура був поет (О. Гончар); Чужинських воїнів було десять… (В. Чемерис); Іменний складений присудок становить єдність, репрезентовану службовим словом (зв’язкою) і повнозначним словом – іменем у формі певного відмінка  (К. Шульжук); Морфологія як наука являє собою вчення про грама­тику слова… (І. Вихованець). Власне-зв’язка бути в теперішньому часі зазвичай імплікована (нульова): Ти невловима! (О. Бердник); Старшим тут Спартак Павлущенко… (О. Гончар); Всі багатства світу – наші! (О. Бердник); Людські пісні – найглибша мука, найвища радість на землі (М. Рильський); Картоплі по пояс (О. Гончар). У ху­дожньому та розмовному мовленні вона може бути експлікованою лише зрідка: …істина, дана як нагорода, є лише плата за послух (О. Бердник); …[для Гладуна. – Р. Х.] власноручно знімати чуби з ученої бра­тії є, видно, справжньою насолодою (О. Гончар); А ще родзинкою цієї постановки є те, що Наталя Заруцька <∙∙∙> у фіналі виконує французькою та російською мовами одну із знакових пісень Піаф («Україна молода», 18.12.2015). Проте регулярно вживаною ця зв’яз­ка постає в конструкціях ототожнення на кшталт Наказ є наказ  (О. Гончар). Досить часто зв’язка є використовувана в науковому сти­лі: Теорія транспозиції є провідною у праці Л. Теньєра «Основи струк­турного синтаксису» (А. Габай); Функційними еквівалентами допо­міжних одиниць із модальним значенням бажання є також стійкі сполуки… (Н. Костусяк). Інколи подибуємо давні форми розгляданої зв’язки: Я єсть народ… (П. Тичина) …ти єси бевзь… (О. Гончар); 2) невласне-зв’язки, котрі частково зберігають своє лексичне зна­чення та модифікують семантику предиката (ставати, робитися, виявлятися, виглядати (= здаватися), здаватися, видаватися, уявля­тися, бачитися, іменуватися, зватися, називатися,  лишатися, зали­шатися, зоставатися, слугувати, правити тощо): І щезає бездонне небо довкола, стає нескінченним склепінням над ними… (О. Берд­ник); …його вилицювате обличчя стало серйозним (О. Гончар); І зараз дальні дерева теж здавалися шматками осіннього вечорового неба (М. Стельмах); Від самого початку вона мені видалася близь­кою – з різних причин (Любко Дереш); Щоправда, весілля Мар’яні теж уявлялося не таким… (О. Гончар); Гоца Драла бачилася мені суперником (Любко Дереш); Комендантська відтепер іменується штабом… (О. Гончар); А всі ми разом тримаємось на одному моту­зочку, який зветься карбованцем (М. Стельмах); Фінансист всюди залишається фінансистом! (М. Стельмах); Прагніть <∙∙∙> щоб ва­ше дослідження, образно кажучи, слугувало цеглиною в спільній по­будові великої споруди знань про мову (П. Білоусенко); За сюжет тут править життя в усіх с воїх проявах (Петро Панч). У ролі невласне-зв’язки можуть функціювати і деякі повнозначні слова, що зазнають часткової десемантизації (стояти, виходити), та стійкі спо­лучення слів: Весна стояла суха і вітряна (М. Коцюбинський); Смішними виходять хлопці з-під машинки, голови стають бугру­ваті… (О. Гончар); …вони для хлопців уже мають вигляд вічних, пі­сенних… (О. Гончар). За І. Р. Вихованцем, спеціалізованими форма­ми для вираження основного компонента іменного присудка є назив­ний, орудний та знахідний відмінки [1, с.79]: Оці дуби ще дідами Рє­піна посаджені (О. Гончар); Ваш хліб не м’який (М. Стельмах);  Воно – твоє! (О. Бердник); Сонце – одне. Людина – одна (О. Берд­ник); Він у мене один-єдиний… (О. Гончар); Твої очі для мене – небес­ний маяк (О. Бердник); ЇЇ вибух був для нього дивом і несподіванкою (О. Бердник);  Короткі літні ночі, а ця була незвично довгою… (О. Гон­чар); Стає могутнім воїном Ісідор… (О. Бердник); Павло Гейбо зали­шився за провідника (Ю. Яновський). Крім названих, у ролі такого компонента використовувані й інші відмінкові та прийменниково-відмінкові форми: Щоправда, ешелон був ще без паровоза… (О. Гон­чар); Вже й баба йому за космонавта (О. Гончар); Кілька днів та ночей Гіпатія була в забутті (О. Бердник); У пожежах, у смертях людських, у трагізмі нерівної боротьби поставала перед ними країна з Клавиних розповідей (О. Гончар); Земля в загравищах, усе небо в рух­ливих прожекторах, у вибухах снарядів, у погрозливому гудінні неви­димих літаків (О. Гончар). Як іменна частина можуть також функ­ціювати: 1) семантично нерозкладні сполучення слів та фразеоло­гіз­ми, співвідносні з прикметниками: Комбат про тебе хорошої думки (О. Гончар); Гевал, що був, видно, з поріддя звиклих до різних сутичок спекулянтів, глипнув на студента зневажливо… (О. Гончар); …для неї ще було б тяжчим горем <∙∙∙> якби він з якихось причин не пройшов і не був у числі відібраних (О. Гончар); …Рєпін звідси ро­дом… (О. Гончар); Але тодішній церковний титар не був у тім’я битий: забрав ці ікони, забрав різне добро й заховав у підземеллі дзві­ниці (М. Стельмах); Один оце я – ні в тин ні в ворота… (О. Гончар); …шкура на мені – будь здоров (О. Гончар); 2) порівняльні звороти:  Все наче було як і раніш…(О. Гончар); Ще все – як було (О. Гончар); 3) транс­поновані у сферу прикметника слова інших частин мови: Кож­на зустріч – немовби остання, а розлука – неначе навік (М. Лу­ків); Німіли ноги, тіло пронизував біль, але він був ніби збоку, поза нею (О. Бердник).

Складений іменний присудок можуть ускладнювати: 1) порів­няльні частки: Ти вся ніби осяяна вогнем… (О. Бердник); Вона – ніби марево, ніби хмаринка (О. Бердник); Їхня речовість стає ніби соняч­ний промінь у товщі озерної води… (Любко Дереш); Ти як птах… (О. Бердник); …ти наче лань Артеміди! (О. Бердник); Скісне про­міння сонця просвічувало густі крони дерев, і вони були мовби нали­ті зеленим світлом (О. Гончар); 2) допоміжні фазові або модальні компоненти: В такому разі речі перестають бути речами (О. Берд­ник); Речі перестають бути собою (Любко Дереш); Невже все­бла­гий бог [згідно із сучасним правописом – Бог] може бути гірший від лю­дей?(О. Бердник); Розповідь про цей епізод могла б стати гарним до­датком до експоната («Голос України», 16.01.2016); Вона [гума­ністична традиція. – Р. Х.] мусить бути збережена… (О. Гончар).

Щодо інфінітивного присудка потрактування мовознавців істотно різняться. І. І. Слинько, Н. В. Гуйванюк, М. Ф.  Кобилянська речення на взірець Наше завдання – підвищувати мовну культуру (Газ.) ква­ліфікують як субстантивно-інфінітивні з іменником-підметом та інфі­нітивним присудком. Вони наголошують, що основний комуніка­тив­ний варіант субстантивно-інфінітивних речень – із постпозиційним присудком – ремою, але зауважують, що в експресивних варіантах ін­фінітив-присудок може бути і перед підметом: Поезія жити не може на смітнику, а без неї жити – злочин (М. Коцюбинський), причому водночас застерігають не змішувати такі речення з інфінітивно-суб­стантивними моделями на зразок  Боротися – щастя (Газ.), оскільки ці дві моделі різняться і граматично, і семантично. Двоінфінітивні мо­делі на зразок Збагнуть її – це сонце погасить (М. Рильський), Життя, кажуть, зжити – не поле перейти (Панас Мирний) ці син­таксисти розглядають як варіанти субстантивно-інфінітивних, у яких іменниковий підмет замінено інфінітивним [14, с. 179–180].

А. П. Загнітко інфінітивним уважає присудок у реченнях на зра­зок А ми тікати (А. Яна) [6, с. 150]. М. У. Каранська розглядає інфі­нітивний присудок тільки в реченнях з інфінітивним підметом, що  мають семантику логічного визначення «що означає що», «що є що»: Випросити – це не вкрасти (Нар. тв.);  Їхати – не пішки йти (Нар. тв.); Знати – це уміти (З преси) [8, с. 40]. Водночас обидва синтак­систи зараховують інфінітивний присудок до різновидів простого діє­слівного. Так само простим вважають інфінітивний присудок М. Я. Плющ та Н. Я. Грипас: Вік прожити – не поле перейти (Нар. тв.) [13, с. 107]. Натомість К. Ф. Шульжук, аналізуючи складені іменні присудки, зауважує: «Роль іменної частини може виконувати інфінітив, напр.: Збагнуть її – це сонце погасить (М. Рильський)» [18, с.80].

Коректнішим, на нашу думку, постає витлумачення інфіні­тив­ного присудка І. Р. Вихованцем, який виокремлює речення з лексично вираженим інфінітивним складеним присудком і зазначає, що ці ре­чення «у  функціональному плані зближуються з двоскладними ре­ченнями з іменним складеним присудком. Інфінітив повнозначного дієслова в таких реченнях заміщує при дієслові-зв’язці позицію на­зивного відмінка іменника» [1, с. 96]. Потрактування розгляданого присудка як окремого різновиду в системі складених присудків умо­тивовуємо такими міркуваннями: 1) у функційно-категорійній грама­тиці інфінітива визначають як специфічну міжчастиномовну форму – іменниково-дієслівне перехідне утворення [4, с. 120], що спонукає розрізняти складений іменний і складений інфінітивний присудки; 2) прості дієслівні присудки не поєднуються з частками це, то та діє­словами значить, означає, транспонованими у сферу часток, таку властивість мають складені іменні присудки: Клава – це старша Мар’янина сестра, уже заміжня (О. Гончар); Адже гріх – то по­творність духовна чи моральна! (О. Бердник); Стародавня Ольвія, що по-нашому значить «щаслива», давно їх цікавить обох… (О. Гон­чар). Так само це, то, значить, означає вживані і з інфінітивними присудками, пор.:  Керувати для мене – це знаходити спосіб допома­гати кращим силам у літературі (І. Драч);  Бо жити – то означає мати якусь мету і прямувати до неї (О. Бердник); Лиш боротись значить жить… (І. Франко), тому ці присудки мають всі ознаки складених.  Виразником зв’язкової функції в складених інфінітивних присудках зазвичай є нульова форма теперішнього часу власне-зв’язки бути: Учити – завжди удосконалювати себе (А. Яна); У нас кахати – полюбить сповна (А. Малишко); Вік прожити – не ниву пройти гомінку (А. Малишко). Уважаємо, що означений присудок уживаний у конструкціях із інфінітивним підметом. У реченнях із субстантивно-інфінітивним предикативним центром присудком по­стає іменник незалежно від порядку їхнього розташування, пор.:  Добре вчитися – завдання учнів, Завдання учнів – добре вчитися, Доб­ре вчитися було завданням учнів, Завданням учнів було добре вчити­ся. Виняток становлять конструкції, у яких інфінітив стоїть після іменника та має при собі вказівні частки це, то. Такі конструкції в се­мантичному аспекті передають логічне визначення, іменник у них постає поняттям, яке підлягає роз’ясненню, а частка увиразнює при­судкову функцію інфінітива, пор.: Щастя – це в праці творити все для таких, як і ти… (В. Сосюра). 

Отже, інфінітивний присудок є окремим видом складених при­судків, що протиставлений і складеним іменним, і складеним дієслів­ним. Він зазвичай постає в двоскладних реченнях із двоінфінітивним предикативним центром, почасти – в конструкціях із семантикою ло­гічного визначення.

 

Продовження