УДК 81‟373.23

Альбіна Ковтун

ЗАКОНОМІРНОСТІ НАПОВНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО РЕЛІГІЙНОГО СЛОВНИКА

У статті здійснено спробу з‟ясування позамовних чинників, що впливали на формування, становлення й функціонування релігійної лексики: відсутність єдиної конфесійної єдності (попри перевагу православ‟я) та зв‟язок релігійного й національного; окреслено основні закономірності наповнення релігійного словника української мови: іншомовні запозичення лексем із релігійними зна- ченнями, вторинне освоєння лексем (переосмислення язичницьких значень, утворення релігійних значень від нерелігійних, вторинних релігійних від пря- мих релігійних, переносних нерелігійних від прямих релігійних (стійких, не- стійких)), оновлення лексичного складу синонімічними відповідниками (абсо- лютними, семантичними, стилістичними, фразеологічними), залучення власно- го словотвірного ресурсу. Окреслені тенденції підтверджують важливу роль релігії в житті українців, підкріплену активним розвитком релігійної лексики,  та «просвічування національного ядра», виявлене у питомих відповідниках до запозичених лексем та новостворених лексичних одиницях і значеннях.

Ключові слова: лексичний склад мови, лексема, семантика, семема, пряма / переносна номінація, пряме/переносне значення.

Постановка наукової проблеми та її значення. Однією з ознак розвитку лексичної системи будь-якої мови є кількісне збільшення її лексичних та семантичних одиниць, хоч на кожний конкретний момент лексем і семем функціонує значно менше, ніж тих, що відомі історії мови взагалі. Задовільняючи вимоги суспільства, мова розви- ває свій змістовий бік – системно організовану сукупність семем (зна- чень). Поява нових значень викликає появу відповідних форм, яким, окрім нових лексем, часто слугують старі форми, наповнені новим змістом. Утрата частини слів чи значень не позбавляє словник ста- більності, оскільки старі слова й значення надовго залишаються в пам‟яті частини мовлян.

Виокремлення у словниковому складі тематичних груп і вивчен- ня їхньої еволюції виразно ілюструє історію розвитку відповідних сфер. З огляду на тривалий час заборони в нашій країні релігійної сфери – атрибутивного елемента української нації, який безпосеред- ньо впливає на її збереження та розвиток, − на сучасному етапі ста- новлення української мови досить актуальним є питання система- тизації релігійної лексики.

Аналіз досліджень цієї проблеми. У 90-х рр. ХХ ст. українські мовознавці, беручи до уваги досвід зарубіжних славістів та попередні напрацювання вітчизняних учених, зокрема І. Огієнка, П. Коваліва,  Є. Грицака, О. Горбача, М. Худаша, Ф. Непийводи та ін., порушують у своїх студіях питання запровадження рідної мови у сферу богослу- жіння в Україні (В. Німчук, Н. Пуряєва, Ю. Ісіченко та ін.), визна- чають склад і характер формування номенклатурних назв окремих підгруп релігійної терміносистеми (С. Бібла, І. Бочарова, Г. Наконеч- на, Н. Піддубна, Н. Пуряєва, Ю. Осінчук та ін.), вивчають    проблеми уніфікації церковних найменувань (В. Німчук, Н. Бабич, Н. Дзюби- шина-Мельник, О. Федик та ін.), з‟ясовують історію розвитку конфе- сійного стилю, стан його функціонування в сучасній українській літературній мові (Н. Бабич, Н. Дзюбишина-Мельник, В. Задорожний, М. Крупа, І. Павлова, Т. Тарасюк та ін.), працюють над проблемами перекладу спеціальних текстів українською мовою (Л. Звонська-Де- нисюк, М. Кольбух, О. Кровицька, С. Лісняк, Л. Полюга, Л. Ткач та ін.), досліджують закономірності концептуалізації релігійної сфери (М. Скаб, П. Мацьків, А. Сірант та ін.), вивчають особливості адаптації релі- гійної лексики в художньому мовленні (Ю. Браїлко, А. Ковтун та ін.). Помітна активізація лексикологічних досліджень викликає потребу в роботах узагальнювального характеру.

Мета і завдання статті. Мета дослідження полягає в окресленні основних закономірностей наповнення релігійного словника україн- ської мови. Завдання роботи пов‟язані із з‟ясуванням власне мовних і позамовних чинників, що впливали на формування, становлення й функціонування релігійної лексики.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих ре- зультатів дослідження. Українська релігійна лексика – це один із  тих лексичних пластів, який завжди найчутливіше реагував на су- спільні зміни з огляду на найтісніший зв‟язок духовної та світської влади. Започаткований у період запровадження християнства меха- нізм силового втручання світських властей у вірування свого народу, яке було для нього символом життя, згодом закріпився в історії − надалі владу духовну рідко відмежовували від влади світської. Незва- жаючи на цей факт, «християнізація в Україні була найглибшою зо всіх народів Сходу слов‟янства» [6, с 403].

Для становлення української релігійної лексики мали значення два важливі позамовні чинники, пов‟язані з розвитком релігії:

1. Відсутність єдиної конфесійної єдності попри перевагу українського православ’я. У добу Київської Русі знать закликала до християнства, а низи́ трималися язичництва ; у польсько-литовський період знать більше прихилялася до католицизму, а простолюдин був вірний православ‟ю; у ХVІІ−ХІХ ст. знать бажала Російського право- слав‟я чи католицизму, а біднота – народного християнства і т. д. Отже, зміни релігійних переконань завжди ініціювала правляча верхівка, мотивована власними корисними мотивами. А через відсутність єдиної  конфесійної  єдності  релігійний  пласт  української   лексики, утворений більшою мірою за допомогою іншомовних елементів, постійно поповнювався привнесеними лексичними одиницями.

2. Зв’язок релігійного й національного. Коли українська нація втрачала свою матеріальну силу – економічну, соціальну, політичну, то основним її виразником ставала сила нематеріальна, етноутворювальна – мова й релігія. Критичним періодом для України був, напри- клад, період втручання польського уряду до справ православної української церкви. Тоді пожвавилися  переклади  релігійних текстів «простою» мовою, а також з‟явилася багата полемічна література, крізь яку владно пробивалася живомовна стихія. Це зміцнило націо- нальне ядро українського народу, а склад української мови збагатився значним розширенням полів національних відповідників релігійних лексем та їхніх тематичних гнізд. Отже, релігійна мова продуктивно розвивалася не лише в періоди, сприятливі для етнорозвитку, але й тоді, коли була необхідність у захисті релігії. Винятки становили періоди нищення української церкви (наприклад, після включення Київської митрополії до Московського патріархату 1686 р.) або пов- ної заборони релігії (як у 30−80 рр. ХХ ст. за колишнього Радян- ського Союзу). Але й тоді українська релігійна лексика розвивалася в живому й художньо-публіцистичному мовленні попри перебування за межами активного термінологічного використання, хоча більше як джерело вторинних номінацій.

Дослідники вказують на слабкий зв‟язок релігійного з національ- ним на зорі християнізації (окремі навіть заперечують його). З одного боку, це так, оскільки з упровадженням християнства, у середні   віки «конфесійні відмінності між групами населення, − як пише Н. Меч- ковська, − мали більшу вагу, ніж відмінності етнічні, мовні чи дер- жавні» [5, с. 15]. Італійський славіст Р. Піккіо навіть вважає доміну- вання конфесійного над національним у народів Slavia orthodoxa таким потужним і наскрізним, що могло б називатися «конфесійним націоналізмом» [11, с. 115]. Як доказ цього науковець нагадує про спільну старослов‟янську мову, прийняту Slavia orthodoxa за sacra lingva [10, с. 17], як латинь поляками, чехами, словаками, хорватами і словенами − Slavia Latina. Проте західнохристиянські (пізніше като- лицькі) народи ніколи не змішували латинь із рідними мовами (ці мови генетично далекі), а латинь як конфесійну мову вони прийняли легко, бо вона була на той час авторитетною, надетнічною, генетично відстояною мовою, знаною далеко за межами романського світу. Старослов‟янська мова для Slavia orthodoxa була мовою перекладу грець- ких релігійних текстів і через генетичну спорідненість із мовами право- славного  слов‟янства  не  могла  функціонувати  незалежно  від  них.

«В ареалі Slavia orthodoxa письмово-літературний розвиток пішов шля- хом гібридизації церковнословянської та народної мови» [5, с. 264]. До канонічної запозиченої церковної термінології додавали дохристи- янські культові терміни слов‟янського походження і термінологізува- ли загальновживані слова, набуваючи церковної спеціалізації [1, с. 8]. Оскільки вага народної стихії, ментальних рис у гібридному функціо- нуванні церковнослов‟янської й народної мов у ранньохристиянських творах була більшою в неканонічних творах, корпус яких переважав над корпусом канонічних [5, с. 154], зокрема новозавітних, то на відтинку Х – першої половини ХІІІ ст. відбувалося активне форму- вання й становлення національного релігійно-християнського лекси- кону. «Старослов‟янська з розвиненим словником, синтаксисом та фразеологією була зразком й органічним джерелом збагачення» [7] щодо молодої української літературної мови, стимулювала розвиток як спільносхіднослов‟янських лексичних новотворів (хоча про окремі з них іноді складно сказати напевно, звідки вони прийшли в «давньо- руську літературну мову – із церковних книг чи із живого мовлення східних слов‟ян» [4, с. 4]), так і «специфічних лексичних елементів, що потім стали характеризувати словниковий склад української мо- ви» [3, с. 163]. Отже, вплив релігійного на національне в давньорусь- кий період, як і впродовж усієї історії етноінтеграції українців, був закономірним рушієм її розвитку.

Спробуємо окреслити основні закономірності наповнення релі- гійного словника української мови, залежного від походження, лек- сико-семантичних процесів, що його супроводжували, та особли- востей його використання в лексичній системі української мови.

1. Іншомовні запозичення лексем із релігійними значеннями. Через орієнтацію перших слов‟янських перекладачів на європейську традицію послівно-формального перекладу (verbum de verbo) запози- чення з грецької мови були цілосистемними, лігши в основу нової релігійної термінологічної лексики: наприклад, лексема акафист,  що походить із гр. ὰκάϑιζηορ  „несідальний (спів)‟ (ЕСУМ, І, с. 54)), якою  у Візантії називали гімн Пресвятій Богородиці, що співали в ніч на суботу 5-го тижня Великого посту (МСДЯ, І, с. 12); у давньоруську мову слово прийшло з церковною семантикою „церковний спів,   славословний гімн, під час якого не можна сидіти‟ (МСДЯ, І, с. 12) і стабільно функціонує як церковний термін донині. Грецькі запози- чення пізніше доповнили латинськими (через польське посередниц- тво) (костел → castellum (ФЭСРЯ, ІІ, с. 347)), польськими (ксьондз → ksiądz (PSSPU, с. 192)), німецькими (кірка – kirka (ФЭСРЯ, ІІ, с. 238)), турецько-арабськими (мінарет – тур. minarä, араб. manâra) (ФЭСРЯ, ІІІ, с. 623)), часто по-різному адаптованими в українській мові граматич- но й фонетично. У результаті звернення перших слов‟янських пере- кладачів до перекладацької манери «за змістом» (sentum de sentu) склад запозиченої релігійної лексики поповнили старослов‟янізми: возношеніе (ПЦСС, с. 89) → піднесення [8, с. 111−112], възгласъ (ПЦСС, с. 85) → виголос [8, с. 162], въходъ (ПЦСС, с. 107) → вход / вхід [8, с. 163], трhба → треба (ЕСУМ, V, с. 626) та ін.

2. Вторинне освоєння лексем

А) Переосмислення язичницьких лексем. І. Огієнко вважає цей факт основою християнської релігійної термінології українців [6, с. 86]. Так, гніздо спільнокореневих лексем жьртва, жьртвище, жьртвьникъ, жьрць,  жьрчскъιи,  жьрhти,  жьрhтисѩ та  ін.  (грецькою  ϑςζία    –

„жертвоприношення‟) функціонувало в усіх слов‟янських та в    бага-

тьох інших мовах індоєвропейської групи, де, на відміну від слов‟ян- ських мов, зберегло праіндоєвропейське g (ґ), позначуючи вихвалян- ня (литовське girti, пруське girtwei, авестійське gar), оспівування, пошанування, подяку (грецьке geras, латинське gratia, давньоіндій- ське grnẩti), когось або щось привабливе, гідне подяки (латинське grātus), і, можливо, пов‟язане з основою *ger- / gьr- / gor- – «горіти, палити» (див. ЕСУМ, ІІ, с. 194−195). Саме подячними або прохаль- ними молитвами українці супроводжували дохристиянські обряди жертвоприношення найкращих дарів богам, духам, померлим предкам, іншим потойбічним силам, мета яких – умилостивити їх [2, с. 173]. Пізніше принесені дари перед богами почали «пожирати» (поїдати, випивати), а залишки викидати у вогонь, воду чи закопувати в землю.

«Коли погани приносили жертву (хліборобські плоди й тварини), то там на місці таки й їли її. При цій нагоді їли більше ніж звичайно, і тому слово жьрhти, жрhти, жьрьти (що в основному означало: приносити жертву) згодом набуло собі й другорядного значення: їсти пожадливо  й  багато»  (ЕССУМ,  с. 39),  −  припускає  І. Огієнко,   що справді можливо, оскільки литовське gérti – це «пити; вбирати; пия- чити», давньоіндійське giráti – «ковтати, поглинати, пожирати» та ін.

Із прийняттям християнства обряд жертвоприношення залишив- ся: І збудував Ной жертівника Господеві (Буття 8: 20−21). Проте дарами спочатку, за Старим Завітом, слугували здорові тварини  (воли, вівці, кози), птахи (горлиці й голуби) (Лев. 1), а також хлібні жертви з ладаном і єлеєм (Лев. 2). Після принесення в жертву Ісуса Христа залишилися лише безкровні «Святі Дари – хліб та вино після переосутнення в Тіло і Кров Ісуса Христа, яке відбувається в Таїнстві Євхаристії» (СЦОТ, с. 44). Відповідно лексема жьртва з приходом християнства набула чіткого окреслення – хліб та вино, лексема жьртвьникъ (суч. жертовник / жертівник) називає освячений стіл у християнській церкві, на якому священик готує хліб та вино – тіло та кров Ісуса Христа для здійснення проскомидії, жьрьць – це «служи- тель культу перед Н. Хр. (Нового Християнства. – А. К.), і священик у Церкві Христовій» (ЕССУМ, с. 39), що засвідчено ранніми текстами (див. МСДЯ, І, с. 890) і т. ін.

Б) Утворення релігійних значень від нерелігійних. Так, старо- слов‟янізми облачатисѧ, облачаниѥ (пов‟язані з облhшти   „одягти‟,

що походить від псл. *obelkti < *obvelkti „одягти‟, утворене префік- сом ob- та основою дієслова *velk „тягти‟ (ЕСУМ, ІV, с. 136)) у цер- ковних і світських давньоруських тексах використовували із семан- тикою „одягатися‟ переважно зі стилістично піднесеним відтінком (ПЦСС, V, с. 491; МСДЯ, ІІ, с. 534), а, регулярно сполучаючись з іменниками  на позначення  богослужбового одягу чи  його елементів

(И въ чьрны ризы облhчесѧ (ЛР, с. 181)), уже у XVII–XVIII ст., як фіксують  дослідники  [8,  с. 91], значення  звузилося  до спеціального

„одягати (ся) у богослужбовий одяг‟, яке функціонує і нині: Диякон облачившись, приготовляє все на жертовнику до Проскомидії [8, с. 91]. В) Утворення вторинних релігійних значень від прямих релігійних. Наприклад, поминати „згадувати померлого на заупокійному та інших богослужіннях‟ → поминати „робити поминки‟ (СУМ, VІІ, с. 120);  благословення  „прикликання  й  передача  благодаті  Святого

Духа‟ → благословіння „літургійний жест (хресне ознаменування ру- кою) священика для передання благодаті Святого Духа‟ (СЦОТ, с. 27);

акафист „церковний спів, славословний гімн, під час якого не можна сидіти‟ →акафист „частина богослужіння Акафистової служби‟ (СЦОТ, с. 21).

а) стійких: хрест „предмет і символ культу християнства‟ → Червоний Хрест „організація, яка допомагає населенню, що страждає від війн чи стихійних лих‟ (СУМ, ХІ, с. 139), хрещений „підданий обряду хрещення, який прийняв християнство‟ → хрещений    батько „чоловік, який бере участь в обряді хрещення в ролі так званого духовного батька‟ (СУМ, ХІ, с. 143);

б) нестійких, особливо характерних радянському періоду, коли релігійну лексику використовували не лише для створення урочисто- піднесеного колориту, але й для зневажливо-іронічних, енантіосеміч- них утворень. Наприклад, келією В. Яворівський називає помешкання холостяка: Скільки мальованих міських овечок перейшло через його руки, через цю холостяцьку келію… і т. ін.

3. Оновлення лексичного складу синонімічними відповідниками

А) Оновлення  абсолютними синонімами: фелонь  (гр.  θελώγηρ „верхній одяг‟ (ПЦСС, с. 775)) –  риза (калька старослов‟янською     з гр. ξρϑήζ „одяг‟, ίμάηιογ „плаття, одяг, верхній одяг, плащ‟ (ПЦСС, с. 548)); ікона (гр. είσώγ „ікона, образ, зображення‟ (ПЦСС, с. 219)) – образ (калька старослов‟янською з гр. είσώγ, ηύηορ, μοπθή (ФЭСРЯ, ІІІ, с. 106)). Оскільки буквальний перекладацький підхід до сакральних текстів був мотивований страхом єресі та її наслідків, а також повагою до

авторитету джерельного тексту [12], то перші перекладачі за сутність нового поняття приймали грецькі слова і в перекладі їх зберігали як істину, але при цьому вводили як рівноцінні найменування й еквівалентні слов‟янські переклади цих слів [1, с. 8].

Б) Оновлення семантичними синонімами (різняться відтінками значень): напр., в епоху Бароко на позначення Сина Божого, крім Христос (від гр. Χπιοηόρ „помазаник, ім‟я Спасителя‟ (ПЦСС, с. 796)), використовували такі лексеми: отецъ (УП, с. с. 161; Й. Волкович), Творца (УП, с. 32; різдвяні орації-колядки), Створителя (УП, с. 148; Й. Волкович); держава (УП, с. 30; анонімні вірші), царю (УП, с. 131; А. Ско(у)льський), Кроль (УП, с. 30; анонімні вірші), Пан (УЛ, с. 266; І. Величковський), господар (УП, с. 33; анонімні вірші), Небесный Владыка (УП, с. 222; Л. Баранович), глава (УП, с. 245; А. Радивилов- ський), Жених (УП, с. 36; анонімні вірші), Бог з Бога (УП, с. 139;       А. Ско(у)льський),   Спасителя   (УП,   с. 200;   Я. Седовський), Спасу (УП, с. 255; І. Величковський), скончитель (УП, с. 200; Я. Седовський), Откупитель (УП, с. 221; Л. Баранович), Агня (УП, с. 149; Й. Волко- вич), Месія (УП, с. 215; Й. Гулятовський), вишній оборонця (УП, с. 211; Й. Гулятовський), учитель (УП, с. 139; А. Ско(у)льський), пастыр (УП, с. 161; Й. Волкович), Пророк (УП, с. 210; Й. Гулятовський), Божиє Слово (УП, с. 34; анонімні вірші), Словh (УП, с. 33; анонімні вірші) та ін.

В) Оновлення стилістичними синонімами (обмежені сферами використання): павук у значенні «церковний світильник» як синонім з ознакою розмовності лексеми панікадило (гр. ηολςσάνδηλον) − «вися- чий церковний світильник із понад 12-ма свічками чи лампадками, розташований у центральній частині храму, головний світильник храму; розм. павук» (СЦОТ, с. 92)); це метафоричне номінативне утворення походить від загальновживаного значення лексеми павук (псл. *paǫkъ / paękъ) − «членистонога тварина з отруйними залозами, що звичайно живиться дрібними комахами, вловлюючи їх у виткану нею самою павутину» (СУМ, ІV, с. 8).

Г) Оновлення фразеологічними синонімами: напр., до вірянин («охрещений учасник богослужіння» (СЦОТ, с. 37)) у полемічній літе- ратурі ХVІ−ХVІІ ст. знаходимо як синоніми чєловhк божіи (УЛ, с. 210; Г. Смотрицький), рабу господню (УЛ, с. 210; Г. Смотрицький), овцам стада православного (УЛ, с. 352; І. Вишенський), христових овєчок (ХДУЛ, с. 167; М. Смотрицький); овчєє стадо Христово (УЛ, с. 201; Г. Смотрицький), християнским людєм (УЛ, с. 332; І. Вишенський), Христовы християнє (УЛ, с. 335; І. Вишенський), християнскому роду (УЛ, с. 334; І. Вишенський); хлопы Христовы (УЛ, с. 358; І. Ви- шенський) та ін.

4. Залучення власних словотвірних ресурсів. Наприклад, церква (із давньогрецької κςπιακόγ), як і більшість давніх запозичень в укра- їнській мові, має значну кількість демінутивів: церковця, церковка, церковиця, церквиця, церквичка, церківка) та діалектних варіантів (цирьков, цирьква, церкова) [9]: Отче, умножилося братьи, а не мо- жемся вмhститися в печерh: да бы Богъ повелhлъ и твоя молитва,  да быхомъ поставилh церквицю малу внh печеры (ЛР, с. 252).

Висновки та перспективи подальшого дослідження. Окреслені закономірності наповнення українського релігійного словника під- тверджують важливу роль релігії в житті українців, підкріплену активним розвитком релігійної лексики, та «просвічування національного ядра», виявлене у пошукові питомих відповідників до запозиче- них лексем, у створенні питомих лексичних одиниць і значень. Пер- спектива дослідження полягає в деталізації визначених закономірнос- тей (наприклад, у визначенні специфіки розвитку основного механіз- му десакралізації релігійних лексем в українській мові).

Джерела та література

1. Бібла С. В. Склад, джерела і шляхи формування української церковної термі- нології (назви церковних чинів і посад) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10. 02. 01 «Українська мова» / С. В. Бібла. − К., 1997. – 20 с.
2. Войтович В. Українська міфологія / Валерій Войтович. – Вид. 2-ге, стерео- тип. − К. : Либідь, 2005. – 664 с.
3. Лексика давньоруської мови // Історія української мови. Лексика і фразео- логія : [монографія] / [ред. кол. В. М. Русанівський (відп. ред.), В. Л. Карпо- ва, В. В. Німчук, І. П. Чепіга]. – К. : Наук. думка, 1983. – 744 с.
4. Львов А. С. Лексика «Повести временных лет» / А. С. Львов. – М. : Наука, 1975. – 367 с.
5. Мечковская Н. Б. Язык и религия: лекции по филологии и истории религий : учеб. пособие / Н. Б. Мечковская. – М. : Агентство «Фаир», 1998. – 352 с.
6. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу : істо- рико-релігійна монографія / Митрополит Іларіон. – К. : Обереги, 1992. – 424 с.
7. Німчук  В. В.  Літературні  мови  Київської  Русі   [Електронний  ресурс]  /  В. В. Німчук // Історія української культури у п‟яти томах. – К. : Наук. дум- ка, 2001. – Т. 1 : Українська культура XIII − першої половини XVII століть. – Режим доступу : http://litopys.org.ua/istkult/ikult02.htm
8. Осінчук Ю. Історія української богослужбово-обрядової лексики : [моногра- фія] / Юрій Осінчук. – К. : Вид. дім Дмитра Бураго, 2009. – 176 с.
9. Піддубна Н. В. Формування номенклатури назв релігійних споруд в україн- ській мові : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук :  спец. 10.02.01 «Українська мова» / Н. В. Піддубна. – Х., 2000. – 20 с.
10. Пиккио Р. История древнерусской  литературы  /  Рикардо  Пиккио;  [пер.  И. В. Дергачевой, Е. Л. Лившиц, С. Г. Яковенко]. – М. : Крутъ, 2002. – 352 с.
11. Седакова О. А. Филологические проблемы славянского средневековья в ра- ботах Риккардо Пиккио / О. А. Седакова // Вопросы языкознания. – М. : Наука, 1992. − № 1. – С. 114−125.
12. Chesterman A. Memes of Translation : The Spread of Ideas in Translation Тheory. – Amsterdam : John Benjamins, 1997. – 180 s.

Умовні скорочення назв джерел та словників

ЕСУМ − Етимологічний словник української мови : у 7 т. [Електронний ресурс] / [редкол. : О. С. Мельничук (гол. ред.), В. Т. Коломієць, О. Б. Ткаченко]. – К. : Наук. думка, 1985. – Т. 2 : Д – Копці. – 70 с. − Режим доступу : http://lytopys.kiev.ua

ЛР − Літопис руський / пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; [відп. ред. О. В. Ми- шанич]. – К. : Дніпро, 1989. – 591 с.

ЕССУМ − Огієнко І. Етимологічно-семантичний словник української мови / Митрополит Іларіон (проф. д-р Іван Огієнко) / [ред. й доповнення др. Маг- далина Ласло-Куцюк ; редкол. : др. С. Радчук, інж. Ілія Онуфрійчук, о. Про- топресв. Сергій Кіцюк [та ін.]. – Вінніпеґ : Накл. т-ва «Волинь», 1979−1995.

ПЦСС − Полный церковно-славянскій словарь (со внесеніем въ него важнhй- шихъ древнерусскихъ слов и выраженій) / сост. свящ. магистръ Г. Дьячен- ко. – М. : Типографія Вильде, 1900. – 1120 с. (Полный церковнославянский словарь) / сост. Г. Дьяченко. – М. : Изд. отдел Моск. патриарха, 1993. – 1128 с.).

СЦОТ − Пуряєва Н. Словник церковно-обрядової термінології / Наталія Пуряєва. – Львів : Вид. від. «Свічадо» Монастиря Монахів Студитського Уставу, 2001. – 160 с.

СУМ − Словник української мови : [в 11 т.]. – К. : Наук. думка, 1970−1980.

МСДЯ − Срезневський И. И. Матеріалы для словаря древне-русскаго языка по письменнымъ памятникамъ [Электронный ресурс]. – Санкпетербургъ : Ти- погр. император. акад. наукъ, 1893−1912. − Режим доступа : http://imwerden. de/pdf/sreznevsky_ slovar_drevnerusskogo_jazyka_tom3_r-ja.pdf

УЛ − Українська література ХІV−ХVІ ст. : апокрифи ; агіографія ; паломницькі твори ; перекладні повісті ; поетичні твори / [ред. В. Л. Микитась]. – К. : Наук. думка, 1988. − 600 с.

УП − Українська поезія: середина ХVІІ ст. / [упоряд. В. І. Крекотень, М. М. Су- лима, ред. В. І. Мазний]. – К. : Наук. думка, 1992. − 680 с.

ФЭСРЯ − Фасмер М. Этимологический словарь русского языка : в 4 т. / Макс Фасмер ; пер  с нем. и доп. О. Н. Трубачева  ;  под ред. и с предисл. проф.  Б. А. Ларина. – Изд. 2-е, стереотип. – М. : Прогресс, 1986–1987.

ХДУЛ – Хрестоматія давньої української літератури: до кінця XVIII ст. / [упоряд. О. І. Білецький]. − 3-є вид., доп. – К. : Рад. шк., 1967. – 784 с.

PSSPU − Markunas А. Popularny sіownik sakralizmуw polskich i ukraiń skich Попу- лярний словник польських та   українських сакралізмів     /  А. Markunas, Т. Uczitiel – Poznań : Wydawnictwo Naukowe Uniwersystetu im. Adama Mic- kiewicza w Poznaniu, 2001. – 188 s.

Ковтун Альбина. Закономерности наполнения украинского религиоз- ного словаря. В статье предпринята попытка выяснить внеязыковые факторы, влияющие на формирование, становление и функционирование религиозной лексики: отсутствие конфессионального единства (несмотря на преимущество православия), связь религиозного и национального; изложены основные зако- номерности наполнения религиозного словаря украинского языка: иноязычные заимствования лексем с религиозными значениями, вторичное освоение лексем (переосмысление языческих значений, образование религиозных значений от нерелигиозных, вторичных религиозных от прямых религиозных, переносных нерелигиозных от прямых религиозных (устойчивых, неустойчивых)), обновле- ние лексического состава синонимичными аналогами (абсолютными,   семантическими, стилистическими, фразеологическими), привлечение собственного словообразовательного ресурса. Названные тенденции подтверждают важную роль религии в жизни украинцев, подкрепленную активным развитием рели- гиозной лексики, и «просвечивание национального ядра» в аналогах к заим- ствованным лексемам и новообразованных лексических единицах и значениях.