УДК   801.653

Леся Легка 

АКЦЕНТНА ХАРАКТЕРИСТИКА  ДІЄСЛІВ ІЗ СУФІКСОМ ‑И‑  У ПОЕЗІЇ  ЛЕСІ УКРАЇНКИ

 

У статті розглянуто особливості акцентуації дієслів із суфіксом ‑и‑ в пое­тичному мовленні Лесі Українки у порівнянні із сучасною українською літе­ра­турною нормою та поетичним мовленням кінця XIX – початку XX століття. З’ясовано стилістичне навантаження наголосу в дієсловах із суфіксом ‑и‑, представлених двома акцентними типами: кореневим і суфіксально-кореневим  у мові поетичних творів Лесі Українки. Проаналізовано варіантне наголошу­вання дієслів, зумовлене художньо-поетичними ситуаціями та неусталеністю наголосу того часу.

Ключові слова: наголос, наголошування, акцентний тип, варіантне наго­лошування, дієслова

 

Обґрунтування наукової проблеми та її значення. Упродовж складної історії української мови відбувається стабілізація та норму­вання в царині  акцентуації. Наголошування слів і їхніх форм пов’я­за­не  з усною формою побутування мови, а відтак  з живою  мовою та говорами. Нормування наголосу в українській літературній мові тісно пов’язане з лексикографією, його також відображає художня твор­чість.  Важливий  вплив на становлення й розвиток акцентної системи україн­ської мови має творчість Лесі Українки – улюбленої письменни­ці нашого народу й феноменальної жінки у світовій культурі. «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст сеї сла­босилої, хворої дівчини, поетичне слово якої доспіло і сиплеться, мов зо­лота пшениця» – писав  про Лесю Українку вчитель і друг Іван Фран­ко, зауважуючи, що її талант сильний, наскрізь мужній, хоч не по­збавлений жіночої грації та ніжності. Її поезія – то огнисте оскар­ження того дикого гніту сваволі, під яким стогне Україна [10, с. 42].  Лесезнавство на сьогодні має значні здобутки, проте не повністю ще з’ясовані питання, що стосуються мовностилістичних особливостей творів великої поетеси. Акцентний розвиток слів та їхніх граматичних форм, представлений у поетичному мовленні Лесі Українки є неви­черпним джерелом дослідження системи наголосу сучасної україн­ської літературної мови, бо саме з наголосом пов’язана звукова будо­ва української мови, її ритмічна різнорідність і мелодійна різнома­нітність.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Основні  закони й тен­денції наголошення слів у сучасній  українській літературній  мові  визначені в працях В. Скляренка  та В. Винницького.  Упродовж остан­ніх десятиріч  акцентну характеристику слів   на матеріалі поетичного мовлення  класиків  української літератури Тараса Шевченка, Івана  Франка, Лесі Українки досліджували В. Скляренко, В. Винницький,  Р. Міджин, Т. Оніщук, О. Рязанова, М. Сачко, Л. Легка. Мовности­ліс­тичні особливості творів великої поетеси, зокрема наголошування дієслів  є мало дослідженими.  Питання наголошування дієслів були в полі зору таких українських лінгвістів як І. Огієнко,  Л. Булаховський,  В. Скляренко,  З. Веселовська, В. Винницький,  В. Задорожний,  В. Ру­са­нів­ський,  К. Іваночко. Поетичні твори Лесі Українки становлять бага­тий і цікавий матеріал для дослідження  та вивчення, бо в них знач­ною мірою репрезентоване і літературне, і діалектне наголошування лексем.

Мета статті – проаналізувати особливості наголошування дієслів із суфіксом ‑и‑  у поезії Лесі Українки. Для цього виконано завдання: порівняти наголошування означених дієслів з акцентуванням того­часним та сучасним, залучаючи лексикографічні джерела та поетичні твори  різних поетів; з’ясувати  причини акцентуаційної відмінності.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих ре­­­зультатів дослідження. Дієслово має своєрідну наголосову систему, яка  унормовує  певні закономірності як у наголошуванні інфінітив­них форм, так і при відмінюванні дієслів. Акцентуація дієслів певною мірою залежить від морфемної структури, зокрема від наявності від­повідного класифікаційного (тематичного) суфікса дієслівної основи. Важливе значення має також наявність інших суфіксів (іменникових, прикметникових), оскільки дієслівні форми, як відомо, походять від слів різних морфологічних класів [3, с. 313].       

Форма поезій Лесі Українки вражає надзвичайною різноманіт­ніс­тю строфіки, метрики, ритміки, а  наголосові належить визначальна роль у системі ритмомелодійних засобів українського віршування, бо він виступає елементом ритмічної організації вірша та стилістичним засобом. Жанрова специфіка поезії дозволяє певну демократичність  мововикористання, що дає можливість проникнення територіальних акцентних діалектизмів, а також індивідуальних  авторських наголо­сів. Усе це зумовлює співіснування та конкурування в поетичному мовленні акцентних варіантів.

Сама Леся Українка високо цінувала версифікаційне вміння,  ак­тивна перекладацька діяльність була засобом шліфування її хисту та джерелом збагачення національних форм  вірша. Поетеса викорис­то­вувала не тільки різні жанри й форми поетичного твору, а й різні його розміри: народнопісенні коломийки, канонічні сонети, октави, секстини, гекзаметри, цілком оригінальні строфічні побудови, п’ятистопні білі ямби, а також і розмаїті форми вільного вірша. 

Дієслово є центром предикативності – основною одиницею мов­ного спілкування.  У поетичному мовленні Лесі Українки кількісно презентовані  дієслова із суфіксом ‑и- основи, які мають кореневе та коренево-суфіксальне наголошування.

Із  кореневим наголошуванням (акцентний тип К) у поетичному  мовленні Лесі Українки зафіксовано чимало дієслів. Акцентний тип – це загальна схема розміщення наголосу у словоформах певної кіль­ко­сті  слів, які належать до відповідної частини мови. 

Кореневий тип наголошування дієслів характеризується нерухо­мим кореневим наголосом в особових формах однини і множини. Сталий кореневий наголос мають три-, чотири- і п’ятискладові дієслова ІІ дієвідміни із суфіксом ‑и‑, наприклад: бáвити: Вона не бá­вила мене і не учила (І, с. 186)[1]; баламýтити:  Хай не морочить нас! не баламутить (ІІІ, с. 182);  бáчити: Адже стільки бáчили їх зорі (І, с. 295); бентéжити: Бентéжить серце, думку порива (І, с. 137); брú­ди­тися: Собою брúджуся, та побороть не можу (ІІ, с. 315); вáбити: Я буду вáбити очі блакитні, хай вони грають (V, с. 236);  вдáрити: І вдáрять по руках. Ти ж думав як? (ІІІ, с. 640); вáжити: …буде вáжи­ти добро і зло (ІІІ, с. 257); вáжиться (у значенні намагатися): Вá­житься вона гуляти (ІІ, 233); вíрити: Вíрю я в правду свого ідеалу (І, с. 326); врáзити: Не хтіла б я тебе врáзити, сестро (І, с. 134); госпо­дáрити: Мій хороший, серце прагне господáрити для тебе  (ІІ, с. 290); дíтися: А я не матиму де дíтися з журбою (І, с. 68); дозвόлити: Так справу ставити я не дозвόлю! ( V, 81); жáлити: Ти нас мучив і жá­лив невпинно (І, с. 351).

У поетичному вжитку Лесі Українки є низка фонемно (графемно) однакових дієслів, значення яких розрізняється за допомогою наго­ло­су, тобто наголос служить засобом розмежування семантики окремих слів. У цих випадках одне з графемно тотожних дієслів виступає з ко­реневим акцентуванням, а друге – із суфіксальним. Дієслівна форма недоконаного виду із суфіксом ‑и- значить у Лесиній поезії зафік­со­вана більше п’ятдесяти разів. І лише один раз ця лексема вжита з ав­торським наголосом на суфіксі в значенні «позначити, мітити»:   значúть: Безумним сміхом бог значúть безумних (ІІІ, с. 179). У решті випадків лексема значить виступає з накореневим наголосом у зна­ченні «означати»: знáчити: Твоєю бути – се віддати знáчить і молодість, і душу, і красу (VІ, с. 25). У сучасній українській мові  таку смислорозрізнювальну функцію при вживанні словоформи значити збережено. Зрáдити, зрáдить: …аби мала так ганебно зрáдить (ІІ, с. 84); ḯздити: Ḯздити у зграї дикій (ІІ, с. 230); кáятися (І, с. 132, 133): О, сестро, ти? … Ти кáєшся, запевне,  Ні,  кáяться вважала я б за гріх (І, с. 133); квáпитися:  Не квáпся, царю (ІV, с. 50). Зауважимо, що Леся Українка у своїх творах широко використовувала захід­ноукраїнський мовний матеріал, який у її творах не має спеціального стилістичного призначення. Це не щось надзвичайне або експери­мен­тальне, це нормальні, звичні й через це начебто неминучі елементи її письменницької мови. Саме тому західноукраїнських елементів біль­ше в неї в побутовій, а не в абстрактній лексиці. А з того факту, що в піз­ніх творах Лесі Українки кількість західноукраїнських мовних  еле­ментів не зменшується, а навпаки, трохи зростає,  можна зробити висно­вок, що письменниця свідомо використовувала їх у своїх творах. Пись­менниця такої високої загальної і мовної культури, письменниця та­кого рівня відповідальності перед собою й самоконтролю могла ми­моволі пропустити одне-два західноукраїнських слова або що, але не могла несвідомо використовувати їх так послідовно та систематично [10, с. 75]. Щодо цього наведемо такі рядки з листа Лесі Українки до Осипа Маковея від 16. 01. 1894р.: «Літературна мова мусить витвори­тись з усіх діалектів, без жадного насильства, сварки й колотнечі. Я не такий завзятий лінгвіст, щоб так уже «преломляти копьє» за мову. Маю надію, що мене розуміють усі добрі люди і в Галичині, і на Україні»  [6, с. 33]. Квúлити: Арфи сумні голосили, квúлили єгиптя­нок співи  (І, 227);  Мала дитина почала квúлить і стиха їсти в мате­рі просить (І, с. 61). Вербатив квилити вживається з варіантним наго­лошуванням. Клúкати: Та не платить тобі, а клúкати до нього (ІІ, с. 325); крúти: Крúєте гадючу нагість (ІІ, с. 200); лазити: Що по го­рах пішки лáзять (ІІ, с. 235); лúчити: …а ти мовчи, тобі мовчати лúчить (V, с. 84); макітритися: …аж світ мені макíтрився від них (V, с. 154); марудити: Скоріш би вирок той! Чого марýдять? (ІV, с. 293); мáрити: …я мáрила про божеє дитятко (VІ, с. 20); мáритися:  І мáриться щось мені в думці (І, с. 365); мимрити: Ну що вони там мúмрять (ІV, с. 317); мúслити:  Інше дорадить і бог, бо я мúслю (ІІ, с. 295); мόвити: Царівно, правду мόвити, я честь хотів тобі, питаючи, зробити (ІV, с. 49); морόзити: …несвітський жах усім морόзив душу (І, с. 141); морочити: І піснями люд морόчать (ІІ, с. 7); мýсити: Нема чого, небоже, мýсиш їсти (ІІІ, с. 148); мýчити,  мýчитися (І, с. 349): І не сплять, і мýчать жахом (ІІ, с. 238); нáдити: Се десь марево млисто в ясній долині Нáдить раєм облудним немов на спочинок (ІІІ, с. 38); нúщити, нищить:  А ведмедів, що зостались, Чоловік тепера нúщить (ІІ, с. 215);  нíвечити:  Що нíвечив наш край  (Самсон); нýдити, нýдитися (у значенні «журитися, сумувати»): …світом нýдять у полоні (І, с. 298). У Т. Шевченка: Не співає чорнобрива, Стоя під вербою, Не співає, – сиротою Білим світом  нудить: Без милого батько, мати  – як чужії люди. Обрáзити: Ти гість мені сьо­годні – обрáзити тебе я не хотів би (ІV, с. 187); перéчитися: …для мертвого і сонце в небі чорне, – перéчився хлопчина невга­мов­ний (І, с. 154); пéстити: Місяць промінням смутним, лагідним цілував його, пéстив, кохав (ІІ, с. 39), пíнитися: Хвилі пíняться люто, встають (ІІ, с. 183); прáвити: Про давнину справдешні байки прá­вить (І, с. 57); Неволя досить прáвить в сій країні (І, с. 107); Прáвить хтось малим човенцем (І, с. 100); провáдити: Прохолоди, все ж провá­дять (ІІ, 248); рáдити: Се стид і ганьба рáдити таке (ІV, с. 64); рá­нити: …і рá­нить, як тільки я хочу приборкать (І, с. 193); розплю́­щити: …очей лінивих не здола розплю́щить (ІІІ, с. 138).

 У віршах «Скрізь плач, і стогін, і ридання» та «Порвалася нескін­чена розмова»  Леся Українка  використовує власний  неологізм роз­троюдять, який надає поезії особливої експресії: Ті сльози розтрою­дять рани,  Нехай же дзвонять голосно кайдани, Не буду заглушать. Коли б змогли вони збудить луну і розтроюдить рани В серцях людей, що мохом поросли (І, с. 172).

Рýшити: Отак невільники руками ледве рýшать, Як на руках кайдани задзвенять (І, с. 132); свáтати: Свáтають в його дочку ба­гату (ІІ, с. 10); свíдчити: Кней Люцій свíдчить ранами своїми (ІV, с. 309); скáлити: І реве, і зуби скáлить (ІІ, с. 203), скаржитись: Самі не скáржились на біль (ІІ, с. 95); скиглити:  Як чайка там скúглить та в’ється (ІІ, с. 151); славити: Ні один поет класичний Співом слáвить нас не буде (ІІ, с. 236); соромитися: Сорόмився показувать таке (V, с. 17); стéжити: …і знаю я, що те, за чим народ мій  очима стéжить, – марево зрадливе (І, с. 250); стрáшити: Він стрáшив гадюк і левів (ІІ, с. 258); стрéлити: Та й вразно стрéлили – я чув (ІІ, с. 96), сýнутися: Сýнуться марища й журяться (І, с. 342); сурмити: Сурмлять у сурми і гатять в різні тарабани! (І, с. 364); тíшити, тíшитися: Будити мертвих, тíшити живих (І, с. 195); тлумити: Леле! Хвиля тлумить крик рибалки гучний (ІІ, с. 270); товарúшити: Тільки терни, будяки та полин товарúшили нам у дорозі (І, с. 158). У сучасній українській літературній мові уживається лексема товаришувати з наголосом на суфіксі. Трáпитися:  З першим, хто трáпився, так (ІІ, с. 141); трáтити: …все більше надію трáчу на рятунок (ІІІ, с. 140); тривожити: Я не тривόжила тіні? (І, с. 274).

Із варіантним наголосом уживається дієслово тьмарити: Ніч налягла безпросвітним склепінням, очі й серця нам тьмарúть (І, с. 237); тьмáритися: І не тьмáрився мій веселий погляд (І, с. 213); тяʹмити: Давидові я  псалми добре тяʹмлю (ІІІ, с. 174); удáрити: …ні, удáрить мороз до схід сонця (І, с. 280);  хмуритися: …небо не хворе, не плаче, не хмуриться (І, с. 368);  цілити: …і  вже не важить на овець, лиш цілить у пастирів (VІ, с. 37); шáрпатися: …безладно шáрпались і побивались (І, с. 32); шúритися: Шúриться, стелиться, кинувсь на гілки найвищі (ІІ, с. 277); щербитися: Як блискала й щéр­билася ясна зброя (І, с. 131);  шкόдити: …і шкόдить тобі нічим не може (ІV, с. 102); я′тритися: А іскра тліла в попелі важкім і я′три­лась, мов незагойна рана (І, с. 347).

 У поетичному  мовленні Лесі Українки також репрезентовані дієслова,  що  належать до акцентного типу СК (суфіксально-коре­невий). Вербативи цього акцентного ріновиду мають наголос на су­фіксі основи в інфінітиві, у 1-ій особі однини теперішнього часу і в на­казовому способі – на суфіксі класу основи, який виконує роль флек­сії, а в інших особових формах однини й множини теперішнього часу – на корені. У минулому й майбутньому часі виступає суфіксальна акцентуація: барити: Хто правив теревені, аби мене барити? (V, с. 78); боронúти: …хто ж вас буде боронúти від неслави, поговору? (І, с. 266); бродúти: Гієни бродять по руїнах Трої (ІV, с. 72); будúти:  Вже їде світ весь будúти зоря (ІІ, с. 277); варúти: …що ж, панове, будемо кашу варúти? (ІІІ, с. 55); відпочúти: Слухай, друже милий, ти б відпочúв (ІІ, с. 53); веселúти: Іди веселúти живучих (ІІ, с. 277); возити: Запрягшись, возить самотужки й ставить (І, с. 312); воло­чúти: Волочúв важкі та вогкі шати (І, с. 365); ворушúти: …почина ворушúти газети (ІІІ, с. 16); вразити: Прости мені, не хтіла я тебе вразити словом (ІV, c. 111); втомитися: Коли втомлюся я життям щоденним (І, с. 57); в’ялити: Тут тобі не ходити, білого тіла не в’яли­ти (V, с. 229); ганьбити: Щоб тут прилюдно ганьбити її й плямити самохіть? (ІV, с. 92); гасúти: П’є кров з лиця, і гасúть людський по­гляд (І, 294); говорúти: …чому про душевну слабість не можна гово­рúти (ІІІ, с. 16); губúти: Чи вона в тім, щоб топтати своє серце, губúти своє і чуже щастя? (ІІІ, с. 5); годúтися: Не годúться, ще хто по­чує! (ІV, с. 35); голосúти: Грай, хлопче, грай, нехай голόсить арфа (І, с. 212); гонити: …де море хвилю гонить із півночі (ІІ, с. 103);  гострити: Хай гострить меч на Брута (ІІІ, с. 217); глушúти:  …шип­лять вороже, труять, глýшать розу (ІV, 57);  гнітити:  Гнітить нас ганьба (ІІІ, с. 92); грішити: Він ще гірше тепер грішить, ніж досі грішив (V, с. 91); давúти: Туга дáвить, серцю тісно в грудях (ІІ, с. 91); ділúти: …вона не звикла ділúти мене ні з ким (ІІІ, с. 68); дзвонúти:  …пісню, що дзвόнять кайдани (І, с. 278); дивитися: Щоб на подання дивитись (ІV, с. 75); дражнити: Вони мене дражнúли (ІІ, с. 142); душити:  Іудин лев нехай шакалів душить (ІІІ, с. 180); женити: …бо восени хотять мене женити (V, с. 221); живити: Тая росиця цілю­ща-живлюща буде живити його (І, с. 112); жмурúти: І жмýрить очиці свої (ІІ, с. 155); журúти: …жýрить осінь-сухітниця сонечко (І, с. 280); журитися: Не журися, дівчино, ще ж ти молоденька (ІІ, с. 46); заразити: І заразив собою всі народи (ІІІ, с. 221); заручитися: Ти була гідна дружина, з ким навік заручилась (ІІ, с. 280); злучитися: Все злучиться в цілість – природа і люди (І, с. 348); захистити: …завжди готова усіх захистити одним своїм серцем… (І, с. 285); зорити: Мій розум тоді розів‘ється так вільно і буде зорити без гніву, а пильно (І, 348); іскритися: Іскриться та сяє роса на них рання… (ІІ, с. 139).

У поетичному мовленні Лесі Українки часто вживається лексема красúти в значенні прикрашати, яку не зафіксовано у творах Т. Г. Шев­ченка. З авторським суфіксальним наголошуванням це дієслово засвідчено в драмі «Камінний господар»: Донна Мерседес: «Таке рясне, блискуче гроно гостей красúть наш дім» (VІ, с. 93). У всіх ін­ших дієслівних формах ця лексема вживається теж із наголосом на су­фіксі: красúти: …з лона  темноти з’явилася людські оселі красúти (ІІ, с. 276); Світло лагідне займається, проміння красúть всю землю (ІІ, с. 276). У різних лексикографічних джерелах при наголошуванні дієслова красити простежується різне акцентування. Ось, наприклад, словник за ред. Б. Грінченка [7, ІІ, с. 300] реєструє дієслово красити з наголосом на суфіксі, «Українська літературна вимова і наголос» [9] взагалі не фіксує цієї лексеми. Префіксально-суфіксальні утво­рення мають такий самий наголос, що й суфіксальні: скрасúти: Ти мені заповідав скрасúти могилу твою в білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі (І, 271); скрасúть: …а хто ж мені його скрасúть без тебе? (ІV, с. 270). Клонити:  І клонить нам чоло аж до землі (ІІІ, с. 165); котитися:  І котився зеленими моріжками до річки  (І, с. 188); купити: …бо не купив ніхто у мене (ІІІ, с. 156); кропити: …і пес­тя­чи, кропив росою косу (V, с. 264): крутити: Вітер хвилю б’є та крý­тить (ІІ, с. 150); кривавити: …кривавить, мучить, роздирає серце (Руфін); ловúти: Мав поет, що рифми лόвить (ІІ, с. 249); ломúти:  Лόмить руки русалонька (ІІ, с. 20); лишúти: Коли твій люд готов своїх жінок лишúти вдома (ІV, с. 52); …я б не лишúла тебе в само­тині, країно моя (І, с. 63); лишúтися: День до останку згорів і лишú­лася нічка бліда (І, с. 364); ліпúти: Ліпúв би на дозвіллі (V, с. 113); лічити: Скільки сліз було гірких пролито, – Їх лічив тільки місяць ясний! (ІІ, с. 39); любúти: Я не навчився ворогів любúти, я сам себе дурив (ІV, с. 204); Як я люблю́ оці години праці (І, с. 253).

За дослідженням В. Винницького, у творах поетів кінці ХІХ – по­чатку ХХ століття, які представляють південно-західне наріччя, до­сить широко виступає парокситонне наголошування дієслів у І особі однини тепер. часу. Зокрема, у «Русалці Дністровій» побутують ка́­жу, лю́блю. С. Руданський використовував парокситонний наголос: ве́зу, гово́рю, ка́жу, ку́плю, ло́жу, лю́блю, ну́джу, хо́джу. Так само і Ю. Федь­кович: блу́джу, клопо́чу, сто́ю. У поетичних текстах О. Ма­ковея знаходимо різне акцентування: частіше парокситонне (ли́шу, ту́жу, хо́джу), рідше – флексійне (беру́, сиджу́, хвалю́) і рідко подвій­не (лю́блю, люблю́).

Іван Франко в поетичній практиці часто відходив від парокси­тонного акцентування й використовував флексійний наголос. Зокре­ма, у його поетичних творах послідовно з флексійним наголошу­ванням побутують такі дієслівні форми, як: беру, кормлю, лежу, терплю, числю. Однаково флексійний і парокситонний (кореневий) наголос мають словоформи: брешý і брéшу, кажý і кáжу, куплю́ і кýплю. Частіше з флексійним і рідше з парокситонним наголошу­ван­ням виступають: люблю́ і лю́блю, несý і нéсу, сиджý і сúджу. Низка дієслівних форм також функціонує з парокситонним наголос: броджу, верну, звоню, курю, порю, служу, тужу, чиню.

Виступає парокситонний наголос і в інших поетів, наприклад Б. Лепкого, Є. Маланюка. У цій розхитаності  наголосової системи чи не за першопричину можна вважати перехрещення східноукраїнських і західноукраїнських впливів. Манúти: Він здалека спокоєм і  потіхою манúв (V, с. 151); молúти, молúтися: …прошу тебе, молю́ тебе, піди! (ІІ, с. 103); Молíться богу та лягайте спать, і все гаразд буде! (ІІІ, с. 50); Якби дізнались друзі. що я молю́ся музі (І, с. 361); мирúтися: …але мирúтись не здолаю! Ні (ІV, с. 132); мінúтися: …що мíниться барвистими квітами (І, с. 187); мститися: …і, може, мститься на тобі тепера, що ти ту звичку занедбав (ІІ, с. 115); му­тити: …дрібним камінням та піною мені барву мутили (ІІІ, с. 236); носити: …чи довго ти збираєшся носúти оцю жалобу (ІV, с. 133); Бо інші мрії у серці ношý (І, с. 78); одружúтися: Одрý­жить­ся колись, зівє гніздечко (V, с. 36); палúти: …а вогні палúти добре тільки увечері (ІІІ, с. 55); А серце пáлять, мов жерущий пломінь (І, с. 76); помилитися: Здається помилилась я, бо ти (ІІІ, с. 143); позволити: Учителю, чи ти мені позволиш пролити кров мою? (ІІІ, с. 136); платити: За правду треба кривдою платити (ІІІ, с. 232); плямити: Не плямив поцілунок мій зроду квіток… (І, с. 277); просú­ти: Мій син прислав мене просúти вас прийти до нього (ІІІ, с. 94). Досить своєрідно відбувався акцентуаційний розвиток слово­фор­ми 1-ої особи однини теперішнього часу дієслова просúти, давнім якого є рухомий наголос, і в давньоруській мові виступає флексійна акцент­туація прошý.

За дослідженням В. Винницького, у пам’ятках української мови кінця ХVІ ст. засвідчено кореневий наголос – прόшу, а пізніше, у пер­шій чверті ХVІІ – початку ХVІІІ ст. (і в поезії того часу),  виступає по­двійне наголошування, але набагато частіше наголос буває на флек­сії: прошý і прόшу. З часом у південно-східних говорах побутує флек­сій­на акцентуація, а в південно-західних – переважно коренева: прόшу (словник Є. Желехівського і С. Недільського), прошý (словник за ред. Б. Грінченка); прόшу і рідко прошý (І. Верхратський). Така ж загалом закономірність і в поетичному вжитку ХІХ ст.: прошý (І. Котля­ревський, Т. Шевченко, Б. Грінченко, М. Старицький, М. Кропивни­цький, А. Кримський), прόшу (М. Шашкевич, Ю. Федькович), прόшу і рідше прошý (С. Руданський, І. Франко, Леся Українка, О. Маковей). Акцентні варіанти словоформи прόшý зберігаються і в сучасних діа­лектах: прόшу і прошý. У сучасних словниках, лінгвістичних працях, поетичному мов­ленні (П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан,  А. Ма­лишко, Н. Забіла, І. Муратов, І. Вирган, С. Олійник, П. Воронько, Л. Дмитренко, Л. Забашта, Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч, П. Скунць) при вживанні словоформи прόшý наголос служить диферентом: прошý має значення «звертаюся з проханням, клопочу», а прόшу – «закликаю, запрошую» [2, с. 380].

У мовленні Лесі Українки дієслово просúти в 1-їй особі однини теперішнього часу вживається більше 70 разів і має варіантне наголо­шування, частіше флексійне, рідше кореневе: прошý: Коли часами я журюся і плачу, – Я щастя у долі тоді не прошý (І, с. 78); Я тільки про одно тебе прошý (V, с. 166); Прошý, сестрице, тебе, голубко, За старшу дружку до мене, любко! (ІІ, с. 10); прόшу: Прόшу в залю всіх до балю… (І, с. 334); Вибачай, прόшу до хати (ІІ, с. 61). Якщо дієслово прошу виступає з різними афіксами, то має флексійну акцентуацію: допрошýся: Та от ніяк не допрошýся згоди (ІV, с. 238); попрошý:   Прісцілло, заспокойся, я сю справу єпископу й громаді розкажу і суду попрошý (ІV, с. 238). Простити:  Бо я не можу їм простить за нього (ІІІ, с. 139); помститися: …за скритий жаль вона помститись хоче (І, с. 194); пустúти: Я мушу з ним … пустú мене! (ІV, с. 39); різь­бúти: Він різьбúв із себе? (VІ, с. 212), робúти: Що ж мені робúти (ІІІ, с. 97); Роблю́ по згоді, а не по наказу (V, с. 303); Флексійне наго­лошування мають також префіксальні утворення: зароблю́: …бо, пев­не, більше зароблю́ за танці (VІ, с. 177); родúти: …і більше рό­дить, ніж земля-прамати (ІV, с. 62); різьбити: Ні, сказано, щоб не різьбив ніхто (V, с. 35); ронúти: …сльози важкі рόнить дерево (І, с. 342).

З авторським нормативним наголосом вживається лексема ручú­тися в 1-ій особі однини теперішнього часу та у формі інфіні­ти­ва: ручúтися: …ручúть за те не тільки честь Мендозів (VІ, с. 126); Я все владнаю. Я ручýсь за теє (ІV, с. 241); садити: …дивоцвіт  садила (V, с. 290); сваритися: Чого се свáриться отой старий на сього пече­ного? (ІV, с. 322); світúти, світитися: …щедро нам свíтить, і потім блищатиме ясно (ІІ, с. 277); святúти: Не знаю сам, чи я кляс­ти, чи я святúти маю той час (ІІІ, 235); служити: І цезарю, й республіці служúти (ІV, с. 130); сліпúти: …як блискавка слíпить (ІV, с. 94); слинити:  …замість роботи хлопці тільки слúнять! (ІІІ, с. 209); смалúти: Що табаку вічно смáлить (ІІ, с. 233); смутити: Так у роз­луці з тобою кохання моє світить і смутить, буяє й життя не дає (І, с. 310); снитися: Їй  проліски снились рясні (І, с. 70); сердúтися:  …і то б на мене сéрдилась дівчина! (ІІ, с. 290);  спинитися:  Ой ви, слова, страшна, двосічна зброє, спиніться, дайте спокій на хвилинку (І, с. 276); спокусити: …що спокусив на грії і непокірність (ІІІ, с. 262); стелúтися: …шириться, стéлеться, кинувсь на гілки найвищі (ІІ, с. 277); судúти: …судúти має гідності лицарські (ІІІ, с. 188), сýдиться: Котра з сих двох нам сýдиться дорога? (І, с. 74); сушúти: …голову сушúти (І, с. 337); творúти: Вони не відають, що твόрять (ІІІ, с. 132); томúти: Не знаєш, хлопче, як неволя тόмить! (ІІІ, с. 214); Ох, без роботи тόмляться ще гірше (ІІІ, с. 214), топúти:  …тόплять його, він тепер така річ, що і назви нема їй! (ІІ, 279); торочити: У піснях своїх торόчать (ІІ, с. 71); точúти: …почнуть точúти кров і я загину (ІІІ, с. 234); трощити: …і трόщать білі кості (ІІ, с. 123); трудити: Зате Орфей не буде рук трудити (ІІ, с. 119); тужити:   …плаче, й голосить, і тýжить до болю (І, с. 319); Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужúла (І, 323); тулúтися: До щогли я тулю́ся (ІІ, с. 151), хвалúти: Любо нам бога такого хвалúти, що всім дає щастя (ІІ, с. 278); …не знаєш, за що і кориш, і хвáлиш (ІV, с. 52); хилитися: Сором хилитися, долі коритися (І, с. 47); хреститися: Питала я в ста­рої, та вона Хрестилась тільки завжди і казала… (І, с. 254); ходúти: …не вмію ходúти в ярмі, хоч би в літературному (ІІІ, с. 20); ходжу: Блискучого літнього ранку Ходжу я по свому саду (ІІ, с. 141); хόдять: …хоч поміж людьми всякі поголоски про тую секту хόдять (ІV, с. 134).

  І. Варченко зауважує, що «слід контактування з польською мо­вою, крім дії внутрішньої аналогії (напр.: хόдиш, хόдить, хόдимо – хόджу), або тенденції до постійного наголосу (тут дослідник покли­кається на Н. Пирогову), відбились, очевидно, й на формах 1-ої особи однини теперішнього часу дієслів ІІ відміни; пор. хόджу (хόд‘у), вόджу (вόд‘у), що послідовно виступають у подільських і більшості східноволинських, або нόшу (нόс‘у), кόшу (кόс‘у), що, будучи харак­терними для тих же діалектів, спорадично трапляються також у пів­нічно-західній частині степових говорів» [1, с. 57].

Чинúти: …добро чинúти, вбогих наділяти (ІV, с. 150); чепу­ри­ти: Так люди, думок наловивши, по кліточках розсадовивши, їх заходились чепурить (І, с. 340); цінити: Там цінять геній, там дарують славу (VI, с. 187); щадити: Тепера церква мусить кров щадити (VІ, с. 37).

Висновки та перспективи подальшого дослідження. Отже, ак­центуаційний аналіз дієслів із суфіксом -и‑ у поезії Лесі Українки свідчить про те, що їхнє наголошування не відрізняється від сучасної літературної  норми, хоч деякі  дієслова й уживаються з варіантним наголошуванням, що зумовлено художньо-поетичними ситуаціями та неусталеністю наголосу на той час. Більша частина дієслів із су­фік­сом -и‑ засвідчена із суфіксально-кореневим типом  наголошуванням.

Аналіз особливостей наголошування дієслів на матеріалі пое­тич­ного мовлення Лесі Українки допомагає глибше розуміти природу поетичного мистецтва, сприяє піднесенню культури усного літе­ра­тур­ного мовлення.

Література

1.     Варченко І. О. Міжмовні акцентуаційні контакти і лінгвогеографія / І. О. Варченко // Праці ХІІ республіканської діалектологічної наради. – К. : Наук. думка, 1971. – С. 46–59.

2.     Винницький В. М. Про наголошування дієслів вúсіти та ненáвидіти в су­часній українській мові / В. М. Винницький // Культура слова. – 2003. – № 62. – С. 57–59.

3.     Винницький В. М. Українська акцентна система: становлення, розвиток / В. М. Винницький. – Львів : Бібльос, 2002. – 578 с.

4.     Русанівський В. М. Дієслово – рух, дія, образ / В. М. Русанівський. – К. : Радянська школа, 1977. – 111 с.

5.     Русанівський В. М. Дієслово / В. М. Русанівський // Сучасна українська літературна мова. Морфологія / за заг. ред. І. К. Білодіда. – К. : Наукова думка, 1969. – С. 296–429.

6.     Сімович В. Листування Лесі Українки з Йосипом Маковеєм / Василь Сімович. – Львів, 1938. – С. 33.

7.     Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Б. Грінченка.  – К., 1907–1909.

8.     Українка Леся. Зібрання творів : У 12 т. – К. : Наукова думка, 1975–1979.

9.     Українська літературна вимова і наголос : словник-довідник / за ред. М. А. Жовтобрюха. – К. : Наук. думка, 1973. – 724 с.

10.   Шевельов Ю. Внесок Галичини у формування української літературної мови / Юрій Шевельов. – К. : Вид. дім «Км Академія», 2003. – 160 с.

Продовження