Анатолій Загнітко 

ПОЕТИКА ГРАМАТИКИ: ВІД ОСНОВ СЛОВА ДО ЙОГО ВЕРШИН (огляд)

Говорити й писати про Івана Вихованця – легко й складно. Легко тому, що зроблене цим видатним лінгвістом другої половини ХХ – початку ХХІ ст. важко укласти у звичні рамки академічного дослід­ника, оскільки діапазон його наукових студій охоплює увесь обшир граматичного ладу української мови, тонкі спостереження над вну­трішньою глибиною слова, аналіз динаміки норм слововжитку та багато іншого. Складно тому, що дослідником зроблено надзвичайно багато, що осмислити й узагальнити в межах однієї невеличкої статті просто не під силу. До цього треба додати ще й те, що Іван Вихо­ванець надзвичайно відповідально ставиться до слова, його виражаль­них потенціалів. Тому будь-що написане проходить через рентген його сприйняття.

У сучасній лінгвістиці ім’я Івана Вихованця відоме не тільки його власними аналітико-теоретичними напрацюваннями, але й ваго­мим доробком науково-популярних, синтетико-прикладних студію­вань, у яких розгляд відомих, мало знаних та зовсім нових мовних фактів викладено в доступній для читача формі. До цього треба додати – високий рейтинг покликань на його дослідження, а також на праці всіх тих, хто активно студіює семантико-синтаксичний підхід до аналізу граматичних явищ, основоположником якого в україніс­тиці є Іван Вихованець. А на початку ХХІ ст. науковець обґрунтував та оприлюднив концепцію категорійної граматики, з окремих аспек­тів якої робив ґрунтовні доповіді на кількох конгресах Міжнародної асоціації україністів (V – Чернівці, 2002; VІ – Донецьк, 2005), плену­мах Наукової ради «Українська мова». Остаточно сформувалися всі параметри й виміри концепції категорійної граматики та й загалом цілісність усього проекту у 2011 р., коли лінгвіст запропонував його для обговорення на засіданні Президії НАН України. Етапними були кілька активних обговорень основних напрямів роботи над категорій­ною граматикою, що відбулися на круглих столах у межах Міжнарод­них наукових теоретичних конференцій «Граматичні читання» (V − До­нецьк: Донецький національний університет, 2009; VI – Донецьк: До­нецький національний університет, 2011; VII – Донецьк: Донецький національний університет, 2013; VIII – Вінниця: Донецький націо­нальний університет, 2015).

Від самого початку чітко усвідомленого вступу до Кременець­кого педагогічного училища (вересень 1950 р. – липень 1954 р.), до якого часто доводилося ходити пішки від рідного села Колосова через мальовничі переліски, підступні болота та чарівні поля до тодішнього райцентру, де знаходився навчальний заклад, і до сьогодні Іван Вихо­ванець постійно працює зі словом, пропонуючи щоразу нові й нові відкриття. Цікавим є те, що відразу без перерви на тривалі міркуван­ня після закінчення педагогічного училища Іван Романович подає документи до Кременецького педагогічного інституту на філологіч­ний факультет (вересень 1954 р. – серпень 1956 р.), а вже з третього курсу навчається у Львівському університеті імені Івана Франка (вересень 1956 р. – червень 1959 р.), тому що сюди перевели кілька факультетів Кременецького педінституту, зокрема й українську філо­логію. Із високим пієтетом згадує й сьогодні відомий науковець ті далекі роки, адже тут викристалізовувався його творчий почерк, по­стійний пошук і прагнення до наукового студіювання. По закінченні університету Іван Вихованець працює кілька років у загальноосвітніх школах та школі робітничої молоді учителем української мови і літе­ратури, викладає німецьку мову (Шумська середня школа робітничої молоді на Тернопільщині (м. Шумськ), Жолобківська середня школа (лютий 1960 р. – серпень 1962 р. (с. Жолобки)), Локнянська восьми­річна школа (с. Локня Кролевецького району Сумської області)). У ці роки особливо активно працює над проблематикою майбутніх науко­вих праць, розширюючи коло своїх зацікавлень, – починає активно вивчати чеську й польську, білоруську й болгарську мови, думає над особливостями перекладу з близькоспоріднених мов, що згодом йому знадобиться у відшуку найбільш влучних висловів у відтворенні не­повторного тла білоруських казок, поезій Якуба Коласа. Творчо під­ходить молодий учитель до роботи в школі – налагоджує активні зв’язки та регулярне листування зі шкільними колективами з Німеч­чини (тодішньої Німецької Демократичної Республіки), організовує літературно-мистецькі учнівські групи. Водночас не покидає його думка про постійне наукове студіювання, що й приводить Івана Вихо­ванця до аспірантури в Інституті мовознавства імені О. О. Потебні НАН України (1 листопада 1964 р.).

Успішне навчання в аспірантурі науковець завершує захистом кандидатської дисертації з проблеми «Синтаксис знахідного відмінка в сучасній українській літературній мові» (1968 р.) і стає молодшим науковим співробітником Інституту мовознавства, перебуваючи на цій посаді до травня 1974 р., а в червні 1974 р. – він уже старший науковий співробітник цієї академічної інституції, продовжує активно працювати над проблемами теоретичної граматики української мови, поступово заглиблюється в зіставлення слов’янських мов, вияви ти­пології мовних одиниць, категорій, узагальнюючи власне бачення цілісності мовної системи з її внутрішніми взаємопереходами та взаємовпливами.

У цей час Іван Вихованець на практиці застосовує свої знання білоруської мови у прикладному аспекті – 1974 р. виходять «Біло­руські народні казки» у видавництві «Веселка», з-поміж яких десять перекладено ним (до речі, у 1983 р. здійснено словацьке видання, у 1987 р. було друге видання цих казок, у котрому оригінальність його перекладів Якуба Коласа збережена (див.: [Čarovna pišťala: Biloruske ľudove rozprawky. – Košice, 1983. – 110 s.]). Водночас Іван Романович перекладає цілий цикл поезій Якуба Коласа українською мовою, які увійшли до книжки «Думка в дорозі», що поповнила авторитетну серію «Шкільна бібліотека».

Науковець не полишає осмислення й творче опрацювання теоре­тичних проблем граматики, застосовуючи новаторське бачення до вже відомих традиційно витлумачуваних мовних явищ. Застосовуючи структурно-семантичний підхід до розгляду розрізнених граматичних фактів української мови, Іван Вихованець встановлює цілісність їхніх відношень не тільки в самостійній реалізації, а й у межах контексту­ального оточення. Усе це мотивує концептуально викінчене обґрун­тування науковцем аналітичної синтаксичної морфеми як функційно навантаженої та диференційно усталеної на мовно-синтаксичному рівні. Такий підхід до розгляду мовних явищ Іван Вихованець уза­гальнює в докторській дисертації «Функціональна типологія при­йменників і відмінків (на матеріалі сучасної української літературної мови)» (1983), що здобула високу оцінку в наукових лінгвістичних колах і була кваліфікована одним із офіційних опонентів – професо­ром В. І. Кодуховим як така, що започатковує «новий напрям у дослі­дженні граматичного ладу флективних мов – семантико-синтаксич­ний». У цьому руслі виходять друком нові праці «Система відмінків української мови» (1987), «Частини мови в семантико-граматичному аспекті» (1988). У цих монографіях викінченою постає система від­мінків із простеженням їхніх первинних і вторинних функцій та з окресленням внутрішньореченнєвої позиційної закріпленості. Упер­ше лінгвіст встановлює ядро, напівпериферію та периферію відмінкової та частиномовної системи, що постають аргументованими внаслідок опертя не тільки на власне-морфологічний, але й на синтаксичний, словотвірний і семантичний мовні яруси. Концептуальне бачення називного й знахідного відмінків як центральних ґрунтовано на вста­новленні первинних і вторинних їхніх функцій та розгляді реченнєво­твірного навантаження [Система відмінків української мови. – К. : Наук. думка, 1987. – С. 66–103]. Знаковим є опис розгортання синтак­сичної спеціалізації називного і знахідного відмінків [Там само, с. 103–105]. До центральних відмінків наближений напівпериферій­ний давальний із його субстанційною семантикою, найпослідовніше виявлюваною в правобічній валентнозумовленій придієслівній пози­ції [Там само, с. 106–121]. Периферію відмінкової системи охоплю­ють орудний [Там само, с. 125–138], родовий [Там само, с. 146–155] та кличний [Там само, с. 138–146] відмінки, що у своїх первинних і вторинних функційних навантаженнях містять субстанційне й адвер­біальне (орудний), субстанційне й ад’єктивне (родовий) та інші різно­види значення. У двох монографіях запропоновано цілісний розгляд граматичної системи української мови. Уперше обґрунтовано семан­тико-синтаксичний статус категорії дієслівної валентності з особли­востями її шестиграмемної структури: суб’єктно-, об’єктно-, адре­сатно-, інструментально-, локативно-субстанційний компоненти з внутрішнім диференціюванням останнього на локативно-вихідний та локативно-кінцевий (локативно-фінальний) варіанти [Частини мови в семантико-граматичному аспекті. – К. : Наук. думка, 1988. – С. 107–116]. Зорієнтованість на семантичний, синтаксичний, морфологічний, а в деяких випадках і словотвірний критерії частиномовної кваліфікації є підґрунтям для вирізнення семантико-граматичного частиномовного центру (іменник і дієслово [Там само, с. 41–152] та граматичної час­тиномовної периферії (прикметник і прислівник [Там само, с. 153–222]). До цього слід додати, що низка концептуальних підходів до тлума­чення відмінків і їхнього статусу, кваліфікації валентності та її статусу в граматичній системі й багато іншого стали опертям для низки кандидатських і докторських праць в україністиці.

Осмислюючи життєвий і творчий шлях Івана Вихованця, легко помітити, що доля часто посилала йому складні та надскладні випро­бування. Війна не дозволила вчасно піти до шкільної науки, проте це не завадило ще в п’ять років повністю оволодіти читацькою та писем­ною азбукою. По війні – після повернення батька (Романа Трохимо­вича) із фронту – з незначним запізненням пішов до школи. Зважаю­чи на ступінь підготовки, загальну ерудицію й самостійно сформо­вані навички читання й письма, маленького хлопчика зарахували відразу до третього класу. Спочатку навчався в Колосівській почат­ковій школі (с. Колосова) до червня 1947 р., а з 11 січня 1948 р. до червня 1950 р. був учнем Рудківської семирічної школи Кременець­кого району, що знаходилася за три кілометри від рідного села. Така відстань могла б видатися заскладною й задалекою для школяра, та допомагали постійні вправи зі словом, його допитливість, які згодом лунатимуть у його поезіях – збірки «Ластівка над словом» (Луцьк, 2014), «Весняні коні» (Луцьк, 2014), «Славень зажуреній мамі» (Луцьк, 2014). Уже в початковій школі під впливом талановитих учителів прокинувся той поклик до слова, те прагнення до встановлення його глибини, що визначили життєву й творчу долю Івана Вихованця. Особливі сторінки пам’яті належать урокам рідної мови та літера­тури, які талановито організовувала заслужена вчителька України Дарія Андріївна Галаган (після одруження її прізвище Парфенюк). Напевне, тоді, ще цілком не усвідомлено, народилася ідея «розархіво­вувати» слово, давати йому нове життя, врешті-решт «прочитувати» його пам’ять, сховану за тисячолітніми нашаруванням, наслідком чого стало створення та видання науково-популярної праці «Таїна слова» (К., 1990), що містить двадцять шість неповторних розповідей про особливості найменувань українських міст [с. 55–91], творення українських прізвищ [с. 105–111] та багато-багато іншого.

Узагальнюючи та систематизуючи найкращі напрацювання віт­чизняного й світового мовознавства, Іван Вихованець запропонував власне бачення й суто авторське тлумачення низки лінгвістичних явищ. Аналіз напрацювань науковця неможливий без озвучення всіх підготовлених та опублікованих ним фундаментальних досліджень, що сукупно є цілісною серією праць із проблем граматичного ладу української мови. За оригінальний розгляд мовних явищ та обґрун­товану цілісність концепції граматичного ладу української мови Іван Вихованець був удостоєний у 1989 р. академічної Премії імені Івана Франка, а в 2004 р. – академічної Премії імені О. О. Потебні (разом із К. Г. Городенською за концепцію сучасної української морфології [Вихованець І. Теоретична морфологія української мови / Іван Вихо­ванець, Катерина Городенська. – К. : Університетське вид‑во «Пуль­сари», 2004. – 398 с.]). Його перу належать науково-теоретичні моно­графії з проблем морфологічної системи української мови (див. [Ви­хованець І. Р. Синтаксис знахідного відмінка в сучасній українській літературній мові / І. Р. Вихованець. – К. : Наук. думка, 1971. – 120 с.; Вихованець І. Р. Прийменникова система української мови / І. Р. Ви­хованець. – К. : Наук. думка, 1980. – 286 с.; Вихованець І. Р. Система відмінків української мови / І. Р. Вихованець. – К. : Наук. думка, 1987. – 232 с.; Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматич­ному аспекті / І. Р. Вихованець. – К. : Наук. думка, 1988. – 256 с.], особливостей її синтаксису [Вихованець І. Р. Семантико-синтаксична структура речення / І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська, В. М. Руса­нівський. – К. : Наук. думка, 1983. – 219 с.], він створив науково-по­пулярні праці, адресовані працівникам слова, вчителям [Вихова­нець І. Р. У світі граматики / І. Р. Вихованець. – К. : Рад. шк., 1987. – 192 с.; Вихованець І. Р. Таїна слова / І. Р. Вихованець. – К. : Рад. шк., 1990. – 284 с.], науково-навчальні, адресовані безпосередньо студен­там, пе­дагогам-словесникам [Вихованець І. Р. Граматика української мови / І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська, А. П. Грищенко. – К. : Рад. шк., 1982. – 208 с.], до цього можна додати надзвичайно широкий спектр науково-теоретичних статей, присвячених актуальним пи­танням гра­матичного ладу української та інших слов’янських мов. Іван Вихо­ванець першим в Україні підготував оригінальний підруч­ник із синтаксису для університетів [Вихованець І. Р. Граматика україн­ської мови. Синтаксис / І. Р. Вихованець. – К. : Либідь, 1993. – 368 с.].

Не один і не два рази доля вносила свої «знакові» корективи у творче становлення Івана Вихованця. Попри свою залюбленість у граматику, у теоретичні пошуки та осмислення всього того, що відкриває особливості непоміченого іншими, науковець у період свого молодечого запалу опиняється у відділі лексикології та лексикографії, працює над укладанням одинадцятитомного тлумачного «Словника української мови», що побачив світ у 1970–1980 рр., словника-довід­ника «Українська літературна вимова і наголос» (1983), підготовці п’ятитомної академічної праці «Сучасна українська літературна мова», опублікованої у 1969–1973 рр. Його перевели на словникарську робо­ту зовсім невипадково… Підставою було те, що молодий науковець не погодився стати «автором» негативної рецензії на працю Б. Анто­ненка-Давидовича «Як ми говоримо». Були поряд і друзі, що намага­лися підтримати, зустрічалися й «порадники», які від щирої душі підказували погодитися на таку рецензію, адже в іншому разі – шлях без будь-якої перспективи, особливо в науковій сфері. Ба й більше… Звільнять – і зачинять двері будь-якої не те, що академічної інсти­туції, але й навіть – освітянської… Не зламався – витримав, вистояв. І доля подарувала миттєвості відкриттів і здобутків, творення і злетів. Не так давно стало відомо, що спогади Бориса Антоненка-Давидо­вича його наглядачі знищували аж тричі, але все-таки знайшовся один «служитель закону», який тільки перші двадцять сторінок вилу­чив із тексту. Тільки завдяки цьому й маємо сьогодні непересічні замітки цього автора. Спливає на пам’ять така асоціація тому, що, умовно кажучи, переплелися долі цих двох тонких знавців україн­ського слова. І щоразу, беручи в руки книгу «Як ми говоримо», мимо­волі думається: скільки ж можна було в ті молодечі запальні роки створити, накреслити планів. А доля піддала гарту, система ж прагнула отримати ще одного слухняного дослідника мови. Напевне, те, що не зламався, й визначило життєві пріоритети Івана Вихованця – у кожній справі відчувати мить найціннішу, у кожне слово душу вкладати, кожну нову книжку осмислювати через призму прочита­ного, побаченого, що дає неперевершені результати, бо що дослі­дження, то – відкриття, то чародійство творчого злету й високість думки наукової. Прочитавши одного разу рукопис нової монографії науковця, Віталій Русанівський зауважив: «Іван Романович належить до тих вчених, хто не тільки уміє розібрати механізм, але й послі­довно його скласти, і в результаті отримати щось зовсім інше – досконаліше. А найголовніше те, що машина справно їде».

Іван Вихованець належить до тих науковців, які не зупиняються на досягнутому та осягнутому, завжди у своїх задумках і творчих планах випереджають сучасників. Торуючи шлях у незвіданий про­стір граматичних пошуків, він щедро ділиться своїми ідеями, пробле­мами з іншими. Іван Романович завжди знаходить час для спілку­вання з іншими – і на суто фахові теми, і на щиру відкриту розмову про наболіле, і на добру пораду про відкриття спеціальності в університеті та багато іншого. Його суворий погляд і водночас щира посмішка налаштовують на добрий лад спілкування. Не один десяток років активного обміну думками з лінгвістами всіх куточків неосяж­ної України утвердили авторитет його творчої думки, шанування його погляду як викінчено кваліфікованого, ставлення до нього як до лінгвіста найвищого статусу. Цим і зумовлено бажання багатьох науковців щодо прочитання їхніх нових праць, адже він не тільки ґрунтовно аналізує написане, але й радить, підказує. Важко уявити, як науковець, перебуваючи в постійному творчому пошуку, віднаходить вільну хвилину для поради молодому вченому, для ґрунтовної розмо­ви з досвідченим дослідником про опубліковані нові праці. Його думка істотна тим, що має філігранно точну, відшліфовану, сповнену внутрішнього багатства викінченість.

Пригадую, скільки часу Іван Романович як науковий редактор приділяв роботі над підручниками з рідної мови для загальноосвітніх шкіл (автори Олександра Глазова та Юрій Кузнецов), що посилило авторитетність усіх навчальних посібників від п’ятого до десятого класу. Вони стали переможцями Всеукраїнського конкурсу підручни­ків для 12-річної школи. І сьогодні – активно «працюють» у всеукраїн­ському просторі.

Стилістика науковця у формулюванні теоретичних визначень, мотивації логічних переходів від простого до складного й навпаки, не кажучи вже про вишуканість і прискіпливість у доборі фактично-ілюстративного матеріалу, відома всім, хто працював з Іваном Рома­новичем, справжнім учителем і наставником. Якийсь незбагненний внутрішній дух постійного динамізму в ставленні до співрозмовника, уміння підтримати й розвинути думку про складні та надскладні мовні явища наповнює мотивацією пошуку, формує осердя тривалих творчих діалогів із вченим. У таких діалогах викристалізовується напрям дослідження, основні підходи до розв’язання актуалізованих питань.

Зв’язок із рідним краєм, рідним селом, рідними стежками, де ми­нуло не таке вже й легке, але надзвичайно зромантизоване дитинство, для Івана Романовича завжди був значущим і знаковим, ніколи не переривався. У розмові з ним завжди відчутна незгасна іскра любові до Річечки без назви (за його словами), до виднокола, що відкри­валося з батьківської садиби. Вона розташована в затінку й замикає не таку вже й довгу вулицю понад Річечкою без назви, упираючись одним із кінців городу в перелісок. Двоповерхова батьківська хата й сьогодні дивиться своїми зажуреними вікнами й чекає… На першому поверсі хати – господарські приміщення, а на другому – житлові. Звідси полюбляв маленький Івасик замріяно дивитися на безмежжя обрію, де за небокраєм таїлося незвідане. За ним, власне, й пішов маленький хлопчина, який із роками став неперевершеним автори­тетом у граматичній науці, досягнувши найвищих вершин у пізнанні слова. Із висоти академічного сьогодні Іван Вихованець не просто згадує минуле, знову й знову проходить дорогими й неповторними стежками, але відчуває плин життя Кременеччини, переживає за своїх рідних. Мешкаючи в Києві, ловить кожну новину з рідної Волині. Так, саме Волині, хоч за адміністративним поділом Кременеччина входить до Тернопільської області, але за історичним перебігом – це частина Великої Волині, якою живе й снить Іван Вихованець і яка глибинно відчутна в переливах його поетичного слова.

Незабутніми є сторінки пам’яті… Їх багато. Деякі з них і досі легко прочитувані. Варто хоч би згадати, як Іван Романович відшу­кував усе нових і нових засобів для лікування свого батька, коли «старі» фронтові рани Романа Трохимовича «заговорили своєю важ­кою мовою», стали знову «прогресувати» – заболіли ноги. Хвороба не зупинялася. І все ж таки старання Івана Романовича не були марними: вдалося призупинити розвиток гангрени на обох ногах. Щомиті, щосекунди син подумки був із батьком, переписував та аналізував усе нові й нові рецепти лікування. Здавалося, що зникли кілометри, які відділяли його від хворого Романа Трохимовича. Іван Романович кожним своїм нервом відчував стан його здоров’я, тому таким болісним на якомусь підсвідомому рівні постало почуття непоправної втрати батька (помер Роман Трохимович 16 лютого 1985 р.). Ще за кілька годин до отримання телеграми Іван Романович відчув серцем важку мить.

І сьогодні вражають своїм багатством розповіді про рідну матір Єфросинію Іванівну. Якось випадково в розмові Іван Вихованець із внутрішнім щемом мовив: усе життя відчуваю неоплатний борг перед своєю матір’ю, яка своїм серцем зуміла приласкати, а власною душею обігріти кожного з нас, її дітей. У моїх братів і сестер по-різному склалася доля, але визначальними для нас були й залишаються ті цінності людяності та любові до Української Держави, українського слова й української землі, що були стрижневими для нашої матері. Увесь час по смерті батька Іван Романович хвилювався за свою неньку, щохвилини був подумки з нею. Так було до останньої хви­лини життя матері – її не стало 1 жовтня 2004 р. Він і сьогодні пам’ятає кожну по-справжньому незабутню зустріч із нею, як ділився з нею усім. Єфросинія Іванівна любила зустрічі із сином, жила тільки ними, чекала на його розповіді й щиро допомагала йому, відчуваючи своїм материнським серцем стан його душі й серця. Цілісність та неперервність життєвих ліній Єфросинії Іванівни та її сина Івана можна зрозуміти тільки за умови пізнання тих глибинних смислів, що розпросторюються від рядка до рядка, від строфи до строфи в його поетичній збірці «Славень зажуреній мамі» (Луцьк, 2014) – і врешті-решт витворюють цілісно-множинний образ-концепт Любові, основ­ним складником якого є возвеличення матері в її жертовності дітям. Така жертовність пізнавана в розумінні кроків, що тільки мати могла здійснити – відчути велике тяжіння сина до слова, служіння йому. На кожному життєвому етапі Єфросинія Іванівна давала силу й уміння чинити виважено й правильно. Походила вона з роду Борис і при­йшла до Колосової зі села Савчиці, розташованого на мальовничій річці Іква. Не зовсім просто було одній в іншому життєвому просторі, поряд тільки – коханий чоловік Роман (батько Івана Вихованця). Зуміла в цій ситуації стати й коханою дружиною, й чарівною матір’ю, й турботливою бабусею, й ласкавою прабабусею. Попри неохопні сільські турботи, коли й угору ніколи глянути, кожну дитину свою бачила, любила, підказувала. Її погляд та оцінка для Івана Вихованця залишаються й сьогодні найвищою похвалою. Він був першим, хто зі всього села здобув вищу освіту, згодом став кандидатом філологічних наук, потім – доктором філологічних наук, професором, а в 1992 р. його обрано член-кореспондентом Національної академії наук України. Волинська земля високо поціновує внесок Івана Романовича в розбудову лінгвістичної науки – у 2002 р. йому присуджено звання Почесного професора Волинського (тепер Східноєвропейського) на­ціонального університету імені Лесі Українки.

Іван Вихованець надзвичайно багато зробив для становлення функційної граматики української мови, що в його інтерпретації постає з чітко диференційованими завданнями функційної морфології та функційного синтаксису (див.: [Вихованець І. Р. Нариси з функ­ціонального синтаксису української мови / І. Р. Вихованець. – К. : Наукова думка, 1992. – 222 с.]. Лінгвіст не тільки з’ясовує теоретичні основи функційного синтаксису, але й простежує систему мінімаль­них формально-синтаксичних одиниць, диференціюючи головні (ну­льові й ненульові), другорядні прислівні/детермінантні/опосередковані члени речення й дуплексиви. У характеристиці предикатних і суб­станційних синтаксем науковець розвиває власні погляди, започат­ковані в низці попередніх праць. Аналіз вторинних предикатних синтаксем ґрунтовано на розмежуванні темпоральних, причинових, цільових, допустових, умовних синтаксем, синтаксем відповідності/ невідповідності та встановленні закономірностей нейтралізації преди­катів в атрибутивній позиції. Семантичні процеси ускладнення син­таксем простежувано в розгляді особливостей заповнення внутріш­ньореченнєвих синтаксичних позицій неспеціалізованими формами. Автор встановлює закономірності вияву предикатних синтаксем у субстанційних позиціях, визначає специфіку поєднання суб’єктних й об’єктних синтаксем та окреслює функційні зміщення інструмен­тальної синтаксеми, семантичні варіації вокативної синтаксеми. Ґрун­товним є аналіз співвідношення прихованих предикатів і семантич­ного ускладнення субстанційних синтаксем та корелятивності/неко­релятивності субстанційних синтаксем і супровідних предикатів.

Уперше в лінгвістиці Іван Вихованець теоретично й практично з’ясовує специфіку семантично елементарного й семантично нееле­ментарного, формально елементарного й формально неелементарного простого та складного речення, визначає ієрархію синтаксичних оди­ниць, що уможливило виявлення особливостей реалізації формальної, семантико-синтаксичної та комунікативної парадигм речення з окрес­ленням у їхніх межах місця варіацій, модифікацій і трансформацій. Теорія трансформації є викінченою тому, що лінгвіст послідовно розглянув її в частиномовній системі, простеживши закономірності семантичного, синтаксичного й морфологічного внутрішньочастино­мовного й міжчастиномовного її вияву. У руслі сформульованої ним проблематики розпочинали працювати й нині студіюють колишні його учні – аспіранти і докторанти: А. П. Загнітко, Н. М. Костусяк, О. Г. Межов, М. В. Мірченко, В. М. Ожоган, М. С. Скаб, С. О. Соко­лова, Р. О. Христіанінова, Т. Є. Масицька, І. А. Мельник, Г. Г. Рога­чова та ін., які опрацьовують теоретичні питання граматичного ладу української мови, структури категорійних одиниць, граматики залеж­ностей, трансформаційної та функційної граматик і под. Чи не в цьому виявився справжній хист наукового керівника, що його учні розвивають започатковану високоавторитетним ученим граматичну концепцію, прагнуть вичерпно її розкрити.

Іще кілька штрихів до творчого й життєвого шляху. З червня 1986 р. до вересня цього ж року І. Р. Вихованець – провідний науко­вий співробітник Інституту мовознавства імені О. О. Потебні Акаде­мії наук України, а з жовтня 1986 р. – уже завідувач сектору теорії української мови. У цей час лінгвіст активно працює над проблемами типології морфологічних і синтаксичних категорій, розглядає специ­фіку вияву підрядних і сурядних словосполучень тощо. Визначає засадничі принципи створення національної функційної граматики та розпочинає роботу над одним із її розділів – синтаксисом.

Прагнучи впровадити напрацьовані теоретичні узагальнення у вишівській практиці, Іван Романович стає завідувачем кафедри укра­їнської мови Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки (тепер Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки) й перебуває на цій посаді з листопада 1987 р. до вересня 1991 р. Активно опрацьовує принципи створення підручника із синтаксису для університетів, визначає напрями науково-попу­лярної роботи й пропонує нові спецкурси для студентської молоді. Читані ним у Луцькому державному педагогічному інституті, Івано-Франківському державному педагогічному інституті (нині Прикар­патський національний університет імені Василя Стефаника), До­нецькому державному університеті (нині Донецький національний університет (м. Вінниця)) спецкурси з проблем формально-граматич­ної, семантико-синтаксичної, власне-семантичної й комунікативної структури речення, зі співвідношення первинних і вторинних слово­сполучень (згодом Іван Романович значно перегляне цей підхід і стверджуватиме відсутність словосполучень у структурі простого семантично елементарного речення), з парадигми простого та склад­ного речення, теорії частин мови з простеженням їхньої ієрархії викликають значний науковий резонанс, активізують творчу молодь і сприяють розширенню наукових досліджень із проблем граматики. Усе ширшої ваги Іван Романович надає праці з учителями-словесни­ками, планує створити цілу серію науково-популярних видань із про­блем граматики, лексикографії, лексикології, стилістики, сучасного вжитку національних мов та ін. Активно працює науковець як настав­ник, як член кількох спеціалізованих рад для захисту докторських і кандидатських дисертацій в Інституті мовознавства імені О. О. По­тебні НАН України й Київському державному педагогічному інсти­туті (нині Національний педагогічний університет імені М. Драго­манова), як опонент низки кандидатських і докторських дисертацій.

У своєму науково-популярному виданні «У світі граматики» (К., 1987) Іван Романович наголошує на співвідношенні усталених граматичних форм і закономірностях поповнення лексичного складу мови, простежує особливості сполучуваності слів, аналізує тенденції відхилення від усталених норм. Услід за тезою вченого, що «Покли­кання письменника – берегти і шліфувати слово» [У світі граматики. – К. : Рад. шк., 1987. – С. 162], можна тільки сказати, що це покликання кожного лінгвіста, адже «Творча діяльність мовознавця вимагає від нього широкого бачення мовних явищ і культури в цілому, вимагає дару вловлювати ледве помітні зародки нового в мові, вміння дати суспільству цінні поради щодо мовних норм», і тому: «Індивідуальні смаки повинні переборюватися в ім’я вироблення бездоганних загаль­нонародних норм естетики мови», оскільки на «цих принципах ґрун­тувалася і ґрунтується справжня культура мови» [Там само, с. 163]. А в «Таїні слова» (К., 1990), що містить двадцять шість різноманітних розповідей, учений у популярній формі розповідає про важливість словників для кожної мови, наголошує на необхідності знання ба­гатств «цих пишних ярів» (за М. Рильським) і констатує, що наро­дження нових слів мотивує необхідність створення нових тлумачних словників [Таїна слова. – К. : Рад. шк., 1990. – С. 15]. Не слід забувати кожному, що головним творцем слова, «його будівничим є народ», але уміння точно висловити свою думку народжується не за один день, тому сприймаючи красу природи, незмірного світу, «...дитина має вдосконалювати могутній інструмент пізнання – мову» [Там само, с. 270]. Автору вдалося в оригінальній і доступній формі роз­повісти про розділи мовознавства й з’ясувати історію появи низки слів у нашій мові, простежити особливості функціонування тих чи тих суфіксів та ін.

Зростання кількості наукових проблем, прагнення їхнього теоре­тичного узагальнення й створення національної функційної грама­тики спонукають Івана Романовича повернутися до Інституту мово­знавства імені О. О. Потебні Академії наук України. Із вересня 1991 р. і до квітня 1992 р. він – провідний науковий співробітник Інституту мовознавства, а з часу створення Інституту української мови НАН України і до липня 2013 р. – Іван Вихованець очолює відділ грама­тики української мови, а потім стає головним науковим співробітни­ком академічної інституції.

У листопаді 1992 р. Івана Романовича обирають членом-корес­пондентом НАН України як ученого, що подав цілісну концепцію граматичного ладу української мови. У цьому ж році виходить дру­ком дослідження з проблем функційного синтаксису [Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови / І. Р. Вихо­ванець. – К. : Наук. думка, 1992. – 224 с.]. Науковець публікує оста­точний варіант першого в Україні університетського підручника із синтаксису української мови [Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис / І. Р. Вихованець. – К. : Либідь, 1993. – 348 с.], ви­кінчує проспект національно-категорійної граматики, в авторитетних виданнях публікує статті з проблем глибинного вивчення функційної значущості певних утворень. Керовані Іваном Романовичем канди­датські й докторські дисертації спрямовані на граматичну проблема­тику (Т. Є. Масицька, О. М. Кузьмич, І. А. Пасічник, Н. М. Костусяк, О. Г. Межов, А. С. Джура, А. Ю. Габай, Н. В. Шульжук) і в центрі їхніх завдань перебуває визначення національної специфіки грама­тичних конструкцій на загальнослов’янському й загальноєвропей­ському мовному тлі.

Сьогодні Іван Романович активно працює в галузі синтаксису, морфології, словотвору, все більшої ваги набувають його студії зі створення категорійної фундаментальної граматики української мови, що стане етапним явищем у розвитку української лінгвістики. Вихід «Теоретичної морфології української мови» (у співавторстві з К. Го­роденською) можна вважати її початком. У 2004 р. автори цієї праці стали лауреатами Премії імені О. О. Потебні НАН України. Продовження...