УДК 811.161.2’367

Наталія Костусяк

КАТЕГОРІЯ ВІДМІНКА ІМЕННИКА В ЛІНГВІСТИЧНІЙ КОНЦЕПЦІЇ І. Р. ВИХОВАНЦЯ

У статті проаналізовано відмінкову концепцію відомого українського лінгвіста-новатора другої половини ХХ – початку ХХІ століть І. Р. Вихованця, який, керуючись засадами функційно-категорійного підходу, розглянув кате­горію відмінка з нових методологічних позицій. Зорієнтованість на її морфоло­гічні й синтаксичні параметри, семантику та комунікативно-прагматичну спе­цифіку слугує підґрунтям для надання розгляданій категорійній величині статусу визначальної міжрівневої словозмінної категорії іменника. З’ясовано, що на нижчому рівні членування вона охоплює сім грамем, які відповідно до ранговості структурують чотири сфери – центральну (називний і знахідний відмінки), напівцентральну (грамема родового), напівпериферійну (давальний відмінок) і периферійну (грамеми орудного, місцевого та кличного). До науково вагомих здобутків І. Р. Вихованця, пов’язаних із  дослідженням категорії від­мінка, зараховано вирізнення не тільки морфологічних відмінків, а й семантич­них відмінкових грамем, значеннєві функції яких виразно окреслює головний компонент семантико-синтаксичної організації речення – предикат.

Ключові слова: відмінок, грамема, синтаксема, предикат, валентність.

 

Обґрунтування наукової проблеми та її значення. Серед гра­матичного обширу іменних частин мови осібне місце посідає катего­рія відмінка, багаторічну історію вивчення якої резюмує кілька кон­цепцій, пов’язаних з іменами відомих вітчизняних і зарубіжних лін­гвістів. Аналіз здобутків та певних прорахунків кожної з відмінкових теорій дає змогу об’єднати їх у дві групи.  Прибічники першої беруть за основу один критерій дослідження – зазвичай морфологічний, се­мантичний чи синтаксичний. Подана кваліфікаційна схема останнім часом поступилася іншій – гетерогенній, що ґрунтується на принцах різноаспектного студіювання розгляданої категорійної величини. За­значений підхід уможливлює глибше проникнення в складний мов­ний механізм, побудований на взаємодії кількох його рівнів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Апелюючи до су­часних наукових парадигм, пов’язаних із вивченням відмінкової сис­теми в зарубіжній філологічній науці, дослідники зазвичай беруть до уваги праці Є. Куриловича як приклад синтаксичної інтерпретації відмінків [9, с. 175–203], студії Ч. Філлмора, зорієнтовані на семан­тичний принцип аналізу розгляданої категорії [10; 11], та науковий доробок Р. Якобсона – послідовного прихильника морфологічної кла­сифікації відмінків [12, с. 133–176]. В україністиці до одноаспектних зараховують традиційну відмінкову теорію, зорієнтовану на парадиг­матичні ознаки іменника. Водночас вихід за межі вузької спеціаліза­ції дає змогу розглянути відмінкову систему в іншому плані, що передбачає її вивчення на новому рівні. Цікавою в руслі досліджува­ної проблеми видається обіперта на функційно-категорійні виміри теорія відомого лінгвіста-новатора другої половини ХХ – початку ХХІ століть І. Р. Вихованця, напрацювання якого не лише засвідчу­ють вагомість для академічної науки, а й стали важливим етапом для створення нової концепції граматики сучасної української літера­турної мови. Заслуга вченого полягає в перегляді усталених відмінко­вих теорій й описі українських відмінків із нових методологічних позицій.

Мета праці – з’ясувати специфіку відмінкової концепції І. Р. Ви­хованця. Досягнення мети передбачає необхідність розв’язання таких завдань: 1) визначити кваліфікаційні засади вивчення категорії від­мінка, вказати на її стосунок до морфологічного та синтаксичного мовних рівнів; 2) схарактеризувати ранговість морфологічних відмін­ко­вих грамем; 3) описати особливості вирізнення семантичних відмінків.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих ре­зультатів дослідження. Наукові пошуки І. Р. Вихованця, пов’язані з дослідженням української відмінкової системи, відбиває його перша монографічна праця «Синтаксис знахідного відмінка в сучасній українській літературній мові» [1]. У ній запропоновано ґрунтовний опис зазначеної грамеми в проекції її морфолого-синтаксичних пара­метрів, інформативного спрямування та контекстного оточення. Ціл­ком аргументованим вважаємо міркування автора про функційний вияв розгляданого відмінка «у двох структурних планах – синтагма­тичному і парадигматичному» [1, с. 5]. Корпусом дослідницького матеріалу Іван Вихованець обрав різностильові текс­ти, які дали змогу йому повно й об’єктивно схарактеризувати функ­ційний потенціал, семантичну спеціалізацію грамеми знахідного, її синтаксичні інваріанти та еквіваленти, що «бувають факультативні і комбінаторні (лексико-комбінаторні, синтаксико-комбінаторні, пози­ційно-комбіна­торні, стильово-комбінаторні» [1, с. 6]. Дослідник виокремлює без­прийменникові та прийменникові форми знахідного відмінка. У ме­жах безприйменникових розглядає знахідний прямого об’єкта – центральний вияв зазначеної грамеми, знахідний предика­тивний і знахідний обставинний [1, с. 10–46]. Функціонування граме­ми знахідного як засобу вираження об’єктних відношень зазвичай зумовлене перехідними дієсловами, рідше – предикативними прислів­никами. У такому разі зазначений відмінок маркує сильнокерований член речення. Проаналізувавши відомі теорії українських та зарубіж­них лінгвістів, І. Р. Вихованець подає власну класифікацію семантич­них груп «перехідних дієслів, які керують знахідним об’єктним» [1, с. 12]. До них зараховує дієслова конкретної фізичної дії, перемі­щення в просторі, чуттєвого сприймання, розумової діяльності, зі зна­ченням володіння, позбавлення та ін. [1, с. 13–18]. Заслуговують на увагу й подальшу реалізацію висловлені автором міркування про паралельне вживання грамем знахідного та родового множини в наз­вах тварин, наприклад: пасти гуси і пасти гусей. Дослідник цілком закономірно схиляється до висновку, що «такі синтаксичні кон­струк­ції в сучасній українській літературній мові не перебувають поза літературною нормою» [1, с. 19]. Науково переконливим вважає­мо мір­кування І. Р. Вихованця про особливості вживання безприймен­никових знахідного та родового відмінків у стверджувальних та запе­речних побудовах [1, с. 20–36] і зарахування обох грамем до ос­нов­них засобів вираження об’єкта в сучасній українській літературній мові.

Чітко й послідовно аналізуючи знахідний предикативний, Іван Вихованець зацентовує увагу на нероздільності предикативного ком­плексу, змодельованого дієсловом-зв’язкою та вказаним відмін­ком, що перебуває «в невластивій йому синтаксичній функції» [1, с. 37]. Цілісність запропонованої концепції забезпечує опис грамеми знахід­ного в напівпредикативній позиції. Науковець постулює: «Знахідний напівпредикативний – явище периферійне, архаїчне, його лексична база – лише прикметники або дієприкметники» [1, с. 38].

Про споріднення розгляданої грамеми з прислівниками йдеться за розгляду безприйменникового знахідного обставинного, який зазви­чай експлікує кількісно-часові та кількісно-просторові відношення [1, с. 39–46].

У контексті конкретної комунікативної ситуації І. Р. Вихованець аналізує прийменниковий знахідний. Поставивши в центр уваги син­таксичну специфіку й семантичне навантаження вказаної грамеми, лінгвіст наголошує: «Знахідний відмінок із прийменниками як за різ­номанітністю структурних типів, так і за багатством значень, що ви­ражаються цими прийменниково-відмінковими сполученнями, значно переважає знахідний безприйменниковий» [1, с. 47]. За спостере­жен­нями автора, «у сучасній українській літературній мові знахідний вживається з 21 прийменником» [1, с. 47].

Виразний акцент на семантико-функційній неоднорідності від­мінкових грамем, їхніх синтаксичних і морфологічних параметрах та кількісному вияві репрезентує монографія «Система відмінків україн­ської мови» [2], у якій науково правильно визначено місце відмінка в системі базових граматичних категорій іменника й запропоновано самостійно розроблену комплексну методику його дослідження. І. Р. Вихованець аргументовано доводить, що українські відмінки спрямовані в синтаксичну сферу мови й на цьому тлі докладно ана­лізує їхню формально-синтаксичну та семантико-синтаксичну спеціа­лізацію. Висловлюючи чітку думку про обов’язкову участь відмінко­вих грамем у побудові елементарного речення, їхню поліфункцій­ність та двобічну зумовленість, дослідник пише: «Із формально-син­таксичного боку відмінки вказують на позиції керованого іменника щодо дієслова-присудка. У семантичному плані відмінки реалізують семантико-синтаксичну валентність дієслова» [2, с. 60].

На переконання І. Р. Вихованця, розглядана категорійна величина належить до послідовно семантичних. Проаналізувавши теоретичну літературу з порушеної проблеми й указавши на наявність вузької (власне-відмінкової) та широкої (власне-відмінкової та невідмінкової – предикативної, обставинної й ін.) концепцій відмінків, дослідник аргументовано доводить, що «є більші підстави дотримуватися вузької інтерпретації відмінкових значень» [2, с. 24]. За спосте­ре­женнями лінгвіста, найголовнішим компонентом виступає семантика, реалізована в семі ‘предметність’. Категорійне значення відмінка без­посередньо пов’язане саме з реальною предметністю, тобто власне-відмінковою семантикою, яка належить до визначальних частиномов­них характеристик іменника.

Оригінальним і новаторським вважаємо розгляд відмінкових гра­мем у площині їхнього морфологічного спрямування. Попри те що вказаний кваліфікаційний принцип докладно описано в традиційній лінгвістиці, морфологічний акцент, який потрапив в орбіту наукового студіювання І. Р. Вихованця, великою мірою розширив уявлення про зазначену категорійну одиницю. На переконання дослідника, формаль­ний вияв українських відмінків пов’язаний із регулярно представленим кінцевим словозмінним афіксом – флексією, що, крім граматичного, одночасно є носієм реляційного значення, яке відбиває стосунок відповідного слова до інших слів у реченні та словосполученні. Із цього приводу дослідник пише: «З морфологічного погляду кожний відмінок має притаманний йому кінцевий словозмінний афікс, який вказує на закріплені за ним у структурі мови синтаксичні й семан­тичні функції» [2, с. 60]. Подане теоретичне положення уможливлює зарахування вказаної граматичної категорії до сфери абсолютно сло­возмінних. Репрезентація відмінкових грамем кореляціями форм того самого слова дає змогу кваліфікувати відмінок як послідовно кореля­тивну морфологічну категорію [2, с. 25–26].

Структуру морфологічної категорії відмінка іменника формують опозитивні відношення між її грамемами, які є однорідними за зміс­том компонентами й носіями лексично незумовленої парадигми. Виступаючи в первинній семантико-граматичній функції, вони пере­бувають у відношенні альтернації, що «передбачає чергування від­мінкових словоформ, між якими нема відношень морфологічної по­хідності» [2, с. 29]. На тлі відсутності морфологічної деривації від­мінкових грамем логічно обґрунтованим вважаємо розгляд наявності її синтаксичного різновиду, який «ґрунтується на тому, що синтак­сична похідність одного відмінка від іншого зумовлюється деривацій­ними змінами предиката» [2, с. 32].

Розглянутий комплексний критерій дає змогу дослідникові виокремити шість членів відмінкової парадигми: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, кличний [2, с. 60]. Відсутність  місцевого пояснено втратою ним власне-відмінкових морфоло­гічних, семантико-синтаксичних і формально-синтаксичних ознак, а також його неможливістю функціонувати без прийменників та нейтралізацією прийменниками відмінкового закінчення названої грамеми, а отже, синтаксичним спрямуванням до сфери прислівника [2, с. 60–61]. Така сама концепція превалює в монографії «Частини мови в семантико-граматичному аспекті» [3, с. 57]. Проте в пізніших лінгвістичних студіях натрапляємо на іншу думку І. Р. Вихованця з приводу статусу місцевого відмінка. У праці «Дві версії про міс­цевий відмінок» [4] учений наголошує, що за певних умов цю грамему як безприйменникову потрібно зарахувати до складу від­мінкової парадигми. «Передумовою наявності безприйменникового місцевого відмінка є його функціонування у просторовій семантико-синтаксичній позиції, зумовленій правобічною валентністю опорного аналітичного дієслова. <···> Аналізовані аналітичні дієслова є лока­­тивними предикатами, тобто предикатами, що характеризують про­сторовий стан предметів» [4, с. 27]. Аналітичність дієслівних форм пов’язана з потрактуванням прийменників як дієслівних постфіксів.

Наукову новизну монографії «Система відмінків української мови» увиразнює ґрунтовно описана ієрархія відмінкових грамем. Зважаючи на сукупність їхніх первинних формально-синтаксичних і семантико-синтаксичних функцій, дослідник пропонує розрізняти три ієрархічно структурованих зони: центральну, напівпериферійну і периферійну. Центр відмінкової системи сучасної української літера­турної мови становлять називний і зна­хідний відмінки. На під­твердження цієї думки І. Р. Вихованець наводить низку аргументів: «Охоплювані ними відповідно суб’єктна й об’єктна субстанціальні позиції є найважливішими позиціями семантико-синтаксичної струк­тури речення, а пов’язані з називним і знахідним відмінками фор­мально-синтаксична позиція підмета і позиція сильнокерованого дру­горядного придієслівного члена речення, поєднаного з дієсловом сильним підрядним зв’язком, створюють виділювану на основі син­таксичних зв’язків формально-синтаксичну структуру речення. На центральність називного і знахідного відмінків вказує і лексичне охоплення ними найширших лексичних шарів іменників (фактично кожний наявний і потенційний іменник може виступати в суб’єктній функції)» [2, с. 62–63]. За ранговістю перше місце посідає грамема називного. На думку І. Р. Вихованця, «у реальному процесі мовлення саме ця форма являє собою свого роду еталон, вихідний зразок, стосовно якого всі інші відмінкові форми в певному розумінні вторинні» [2, с. 30].

Межею між центром і периферією відмінкової системи є да­валь­ний відмінок. Подаючи переконливу аргументацію про напівперифе­рійний статус давального, І. Р. Вихованець постулює: «…в нього [давального відмінка. – Н. К.] наявні деякі нетипові для відмінкових центру і периферії ознаки, а також суміжні з периферією показники. У первинній для давального семантико-синтаксичній функції адреса­та напівпериферійні властивості виявляються найвиразніше. Залеж­ний від дієслова давальний адресата стоїть у нецентральній-непери­ферійній формально-синтаксичній позиції і виконує роль напівсиль­нокерованого придієслівного другорядного члена речення. Він вияв­ляє сильні лексичні обмеження, поширюючись звичайно на назви істот» [2, с. 65].

Сферу периферійних структурують орудний, кличний і родовий відмінки, оскільки вони або перебувають у периферійній формально-синтаксичній позиції речення, або виражають нецентральні семан­тико-синтаксичні функції, або похідні від інших відмінків [2, с. 123]. Ядро відмінкової периферійності – орудний відмінок. Такий його ста­тус увиразнює первинна інструментальна семантико-синтаксична функ­ція, що «не входить в основну предикатно-суб’єктно-об’єктну рамку речення і більш віддалена від неї, ніж функція адресата даваль­ного відмінка» [2, с. 125], формально-синтаксична роль склабкокеро­ваного придієслівного компонента та обмежене лексичне наповнення. Периферійність кличного відмінка полягає в синкретичності його первинної ролі, що передбачає можливість виражати семантично ускладнені функції: «він може функціонувати навіть у центральній підметовій формально-синтаксичній позиції речення і ставати «дуб­лером» називного, з одного боку, і виражає семантично неелемен­тарні (тобто такі, які членуються на базові складники) функції, а також у типовому вияві супроводжується невідмінковими семантич­ними нашаруваннями – з другого. Кличний ґрунтується на семантиці речення й є конденсатом останнього» [2, с. 124]. У монографії «Система відмінків української мови» до периферійної відмінкової сфери зараховано також родовий, для якого, на переконання лін­гвіста, характерні два різновиди транспозиції: 1) зовнішня, зокрема такі її вияви як ад’єктивація, рідше адвербіалізація та вербалізація, 2) внутрішня, пов’язана зі спрямуванням в об’єктну та суб’єктну сфери. Проте пізніше зорієнтованість на внутрішні транспозиційні параметри зазначеної грамеми спонукала І. Р. Вихованця до перегля­ду її статусу [6; 7, с. 15]. У студії «Українська відмінкова система у функціонально-категорійному вимірі (спроба перекласифікації відмінків)» [7], наполягаючи на напівцентральному статусі родового, дослідник аргументує, що вказаний відмінок «не досягає рангу центральних називного і знахідного відмінків, але ґрунтується на них за умови його суб’єктно-атрибутивної і об’єктно-атрибутивної транс­позицій, з одного боку, і широко вживається в об’єктній позиції, конкуруючи зі спеціалізованим на вираженні об’єктної функції зна­хідним відмінком, а також зближується з називним відмінком суб’єкта – з другого» [7, с. 15].

Ідеї І. Р. Вихованця, пов’язані з дослідженням українських від­мінків, поглиблено в праці «Теоретична морфологія української мови» [8], у якій запропоновано дещо іншу рангову ієрархію відмін­кових компонентів, ніж у монографії «Система відмінків української мови». Науковець виділяє чотири граматичних сфери: центральну (називний і знахідний відмінки), напівцентральну (грамема родо­вого), напівпериферійну (давальний відмінок) і периферійну (оруд­ний, місцевий і кличний), що «розрізняються можливостями репре­зентації категорії відмінка, характером зв’язку з предикатом, діапа­зоном семантико-синтаксичних і формально-синтаксичних функцій, парадигмою функціональних еквівалентів, транспозиційними відно­шеннями, лексичним наповненням відмінкової позиції та ін.» [8, с. 57]. Обраний дослідником функційно-категорійний підхід до потракту­вання розгляданої граматичної категорії дав змогу розмежувати два типи відмінків – морфологічні та семантичні [5; 8, с. 60–61]. У теорії І. Р. Вихованця семантичні відмінкові грамеми корелюють із субстан­ційними синтаксемами, з огляду на що вчений вирізняє суб’єкт, об’єкт, адресат, локатив, інструменталь [8, с. 60]. Уважаємо за потріб­не наголосити, що на позначення морфологічних і семантичних від­мінків використано не лише різні терміни, а й для них характерні різні кваліфікаційні параметри. Вирізнення перших пов’язане з їхніми формальними показниками, а також із первинною та сукупністю вто­ринних синтаксичних функцій. Семантичні відмінки виконують роль елементів із певними семантико-синтаксичними ознаками й мають специфічні засоби вираження – центральну морфологічну грамему (відмінок-домінанту) та її функційні еквіваленти. Через це морфоло­гічні відмінки більше спрямовані на вияв граматичних особливостей конкретної мови, а семантичним певною мірою при­таманна універ­сальність. Синтаксична парадигма кожного відмінка передбачає ви­різнення всіх можливих структурних схем речення, у яких ці грамеми засвідчені.

Висновки та перспективи подальшого дослідження. Отже, в основі відмінкової концепції І. Р. Вихованця лежить морфолого-синтаксична спеціалізація слів із субстанційною (конкретно-предмет­ною) семантикою. Зорієнтованість на вказані кваліфікаційні принци­пи слугує підставою для надання розгляданій категорійній величині статусу визначальної словозмінної міжрівневої категорії іменника, яка на нижчому рівні членування охоплює сім грамем із конкретні­шою категорійною змістовою основою. З огляду на ранговість вони структурують чотири сфери – центральну (називний і знахідний відмінки), напівцентральну (грамема родового), напівпериферійну (давальний відмінок) і периферійну (грамеми орудного, місцевого та кличного). Наукову новизну теорії І. Р. Вихованця увиразнює семан­тико-синтаксичний аспект дослідження вказаної категорійної вели­чини, що лежить в основі вирізнення не тільки морфологічних відмін­ків, а й семантичних відмінкових грамем, значеннєві функції яких ви­разно окреслює головний компонент семантико-синтаксичної орга­нізації речення – предикат. Відмінкова теорія відомого лінгвіста має комплексний характер, позначена глибиною проникнення в суть до­сліджуваного мовного явища й слугує надійним підґрунтям для но­вих наукових пошуків.

Література

1. Вихованець І. Р. Синтаксис знахідного відмінка в сучасній українській літературній мові : [монографія] / І. Р. Вихованець. – К. : Наук. думка, 1971. – 120 с.
2. Вихованець І. Р. Система відмінків української мови : [монографія] / І. Р. Ви­хованець. – К. :  Наук. думка, 1987. – 231 с.
3. Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті : [моногра­фія] / І. Р. Вихованець. – К. : Наук. думка, 1988. – 256 с.
4. Вихованець І. Р. Дві версії про місцевий відмінок / І. Р. Вихованець // Мово­знавство. – 1994. – № 1. – С. 25–30.
5. Вихованець І. Р. Морфологічні і семантичні відмінки / І. Р. Вихованець // Функціонально-когнітивні вияви граматичних структур : [зб. наук. праць]. – К. : [б. в.], 1998. – С. 13–17.
6. Вихованець І. Р. Родовий відмінок : центр чи периферія відмінкової системи? / І. Р. Вихованець // Лінгвістичні студії : [зб. наук. праць]. – Донецьк : ДонНУ, 2001. – Вип. 7. – С. 10–16.
7. Вихованець І. Р. Українська відмінкова система у функціонально-катего­рійному вимірі (спроба перекласифікації відмінків) / І. Р. Вихованець // Наукові записки Кіровоградського педагогічного університету ім. В. Винни­ченка. Серія : Філологічні науки (мовознавство). – Кіровоград : РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2001. – Вип. 31. – С. 13–16.
8. Вихованець І. Теоретична морфологія української мови : Академ. граматика української мови / І. Вихованець, К. Городенська ; [за ред. чл.-кор. НАН України Івана Вихованця]. – К. : Унів. вид-во «Пульсари», 2004. – 398, [2] с.     
9. Курилович Е. Очерки по лингвистике / Е. Курилович. – М. :  Изд-во иностр. лит., 1962. – 456 с.
10. Филлмор Ч. Дело о падеже / Ч. Филлмор // Новое в зарубежной лингвис­ти­ке. – М. : Прогресс, 1981. – Выпуск 10. – С. 369–495.
11. Филлмор Ч. Дело о падеже открывается вновь / Ч. Филлмор // Новое в зару­бежной лингвистике. – М. : Прогресс, 1981. – Вып. 10. – С. 496–530.
12. Якобсон Р. Избранные работы / Р. Якобсон. – М. : Прогресс, 1985. – 456 с.

References

1. Vykhovanets I. R. Syntaksys znakhidnoho vidminka v suchasnii ukrainskii literaturnii movi : [monohrafiіa] / I. R. Vykhovanets. – К. : Nauk. dumka, 1971. – 120 s.
2. Vykhovanets I. R. Systema vidminkiv ukrainskoi movy : [monohrafiіa] / I. R. Vy­khovanets. – К. :  Nauk. dumka, 1987. – 231 s.
3. Vykhovanets I. R. Chastyny movy v semantyko-hramatychnomu aspekti : [mono­hrafiіa] / I. R. Vykhovanets. – К. : Nauk. dumka, 1988. – 256 с.
4. Vykhovanets I. R. Dvi versii pro mistsevyi vidminok/ I. R. Vykhovanets // Movo­znavstvo. – 1994. – № 1. – S. 25–30.
5. Vykhovanets I. R. Morfolohichni і semantychni vidminky / I. R. Vykhovanets // Funktsionalno-kohnityvni vyiavy hramatychnykh struktur : [zb. nauk. prats]. – К. : [b. v.], 1998. – S. 13–17.
6. Vykhovanets I. R. Rodovyi vidminok : tsentr chy peryferia vidminkovoi syste­my? / I. R. Vykhovanets // Linhvistychni studii : [zb. nauk. prats]. – Donetsk : DonNU, 2001. – Vyp. 7. – S. 10–16.
7. Vykhovanets I. R. Ukrainskа vidminkova systema u funktsionalno-katehoriinomu vymiri (sproba pereklasyfikatsii vidminkiv) / I. R. Vykhovanets // Naukovi za­pysky Kirovohradskoho pedahohichnoho universytetu im. V. Vynnuchenka. Seriia : Filolohichni nauky (movoznavstvo). – Kirovohrad : RVTS KDPU РВЦ КДПУ im. V. Vynnuchenka, 2001. – Vyp. 31. – S. 13–16.
8. Vykhovanets I. Teoretychna morfolohiіa ukrainskoi movy : Akadem. hramatyka ukrainskoi movy / I. Vykhovanets, K. Horodenska ; [za red. chl.-kor. NAN Ukrainy Ivana Vykhovantsіa]. – K. : Univ. vyd-vo «Pulsary», 2004. – 398, [2] s.
9. Kurylovich Ye. Ocherki po lingvistike / Ye. Kurylovich. – M. :  Izd‑vo inostr. lit., 1962. – 456 s.
10. Fillmor Ch. Delo o padezhe / Ch. Fillmor // Novoie v zarubezhnoi lingvistike. – М. : Progress, 1981. – Vyp. 10. – S. 369–495.
11. Fillmor Ch. Delo o padezhe otkryvaietsa vnov / Ch. Fillmor // Novoie v zaru­bezhnoi lingvistike. – М. : Progress, 1981. – Vyp. 10. – S. 496–530.
12. Yakobson R. Izbrannyie raboty / R. Yakobson. – М. : Progress, 1985. – 456 s.

 

Костусяк Наталия. Категория падежа имени существительного в лингвистической концепции И. Р. Выхованца. В статье проанализировано падежную концепцию известного украинского лингвиста-новатора второй половины ХХ – начала XXI веков И. Р. Выхованца, который, руководствуясь принципами функционально-категориального подхода, рассмотрел категорию падежа с новых методологических позиций. Ориентированность на ее морфо­логические и синтаксические параметры, семантику и коммуникативно-прагматическую специфику служит основой для предоставления рассматри­ваемой категориальной величине статуса определяющей словоизменительной межуровневой категории существительного. Установлено, что на низшем уровне членения она охватывает семь граммем, которые в соответствии с ранговостью структурируют четыре сферы – центральную (именительный и винительный падежи), полуцентральную (граммема родителього), полупери­ферийную (дательный падеж) и периферийную (граммемы творительного, предложного и звательного). К научно весомым достижениям И. Р. Выхованца, связанным с исследованием категории падежа, принадлежит выделение не только морфологических падежей, но и семантических падежных граммем, смысловые функции которых отчетливо определяет главный компонент семан­тико-синтаксической организации предложения – предикат.

Ключевые слова: падеж, граммема, синтаксема, предикат, валентность.

Kostusyak Nataliya. The category of the case of the noun
in the linguistic concept by I. Vykhovanets. In the article the case concept of the famous Ukrainian linguist – innovator of the second half of the XX – XXI centuries I. Vyhovanets was analyzed, governing the principles of the functional and categorical approach, he considered the category of the case with new methodological positions. Focus on its morphological and syntactic parameters, semantic and communicative-pragmatic specificity serves as the basis for granting the status value of category defining the inflectional interlevel category of a noun. It was found that at a lower level division it covers seven grams, which according to levels make structures for the four areas - central (nominative and accusative) half of central (hramema generic) half of peripheral (dative) and peripheral (hramema ablative, local and vocative ). By scientifically significant achievements by Vyhovanets, associated with the research of the category of case, accepted distinction not only of morphological cases, but also of semantic cases grams, whose value functions clearly outline the main component of semantic and syntactical organization of the sentence – predicate.

Key words: case, hramema, syntaxema, predicate valence.