УДК 81’367-112

Андрій Шиць

 ПРОБЛЕМА РОЗМЕЖУВАННЯ ПРОСТИХ РЕЧЕНЬ ЗА СТУПЕНЕМ ЇХНЬОГО СИНТАКСИЧНОГО ЧЛЕНУВАННЯ

У статті запропоновано класифікаційну схему дослідження та критерії диференціації двох груп простих реченнєвих побудов, що за структурними ознаками перебувають в опозитивних відношеннях: 1) членованих речень, до яких належать двоскладні та односкладні структури, 2) нечленованих кон­струк­цій, що не містять ні головних (предикативного центру), ні другорядних членів речення. До диференційних ознак членованих синтаксичних одиниць зараховано предикативність, яка має подвійний вияв – семантико-синтаксичний і формально-синтаксичний. Наголошено на поділові конструкцій розгляданого зразка на повні й неповні, односкладні та двоскладні, непоширені й поширені, елементарні (неускладнені) і неелементарні (ускладнені). Вирізнено кваліфіка­ційні параметри, що лежать у точці перетину членованих та нечленованих речень, зокрема закцентовано на категорії синтаксичної модальності, яка в обох типах побудов має різне грамемне наповнення, а також указано на наявність різного ступеня емоційного забарвлення, що становить основу розмежування окличних і неокличних конструкцій.

Ключові слова: членовані і нечленовані прості речення, предикативність, синтаксична модальність, грамема, головні та другорядні члени речення, еле­ментарність/неелементарність.

 

Постановка наукової проблеми та її значення. До низки актуальних питань, які активно опрацьовують у сучасній синтак­сичній теорії, належить розмежування реченнєвих побудов за їхніми структурними ознаками. Теоретичне осмислення формально-синтак­сичної організації простого речення, передусім особливостей вияву його граматичного центру, реалізації певних видів синтаксичних зв’язків, зокрема предикативного, та визначення закономірностей формального вираження членів речення мотивує наявність у мо­вознавстві різних концепцій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Із приводу порушеної проблеми лінгвісти висловлюють два полярних погляди. Зокрема, традиційне трактування структурної організації монопредикативних синтаксичних одиниць пов’язане з їхнім поділом на двоскладні й одно­складні (за термінологією деяких лінгвістів, двоядерні та одноядерні [20, с. 98–285]) [7; 20, с. 149, 232–234; 8, с. 28–29; 22, с. 64]. Деякі прибічники семантичної теорії, обстоюючи протилежну думку, напо­лягають на запереченні існування опозиції двоскладність/односклад­ність. На їхнє переконання, односкладних речень немає, оскільки призначення будь-якої реченнєвої конструкції полягає в припису­ванні предикативної ознаки її носієві, репрезентованому не тільки називним відмінком, а й іншими відмінковими та прийменниково-відмінковими формами [10, с. 161; 18, с. 22]. Оперуючи поняттями синтаксичний підмет, нульовий підмет, двоскладна неузгоджена мо­дель, М. Гіро-Вебер приходить до висновку, що всі реченнєві побу­дови двоскладні [5].

Водночас у мовознавстві існують й інші класифікації простих ре­ченнєвих конструкцій. П. О. Лекант вирізняє двоскладні, одно­складні та проміжні речення. За спостереженнями дослідника, до проміжних  структур належать традиційно виділювані означено-особові побу­дови, що тяжіють до двоскладних [15, с. 21]. Зосереджуючи увагу на нечленованих синтаксичних одиницях, лінгвіст наголошує на їхньому особливому структурному типі та неналежності ні до двоскладних, ні до односкладних [15, с. 164].

На класифікаційній тріаді простих реченнєвих конструкцій напо­лягають й інші відомі науковці, проте запропонована ними модель дещо відрізняється від схарактеризованої вище. Зокрема В. В. Ба­байцева до структурно-семантичних типів простого речення зара­ховує двоскладні, односкладні та нечленовані. Крім того, дослідниця акцентує на синонімічних зв’язках односкладних означено-особових, неозначено-особових, узагальнено-особових, безособових і номіна­тивних конструкцій із двоскладними [1, с. 3–26, 119–126, 139–151, 158–160, 230, 338] та  вирізняє й описує перехідні синтаксичні оди­ниці, що маркують означеність, неозначеність, узагальненість, а та­кож функціонують у межах інфінітивних і вокативних структур              [1, с. 160–167, 301, 448].

В українській лінгвістичній науці поділ простих речень на дво­складні, односкладні та нечленовані пропонує І. Р. Вихованець. Класифікація вченого ґрунтується на сформованих під впливом се­мантики формально-синтаксичних ознаках [4, с. 67]. Запропонована схема аналізу простих реченнєвих конструкцій перспективна й ста­новить основу багатьох новітніх граматичних теорій. Водночас уважаємо за потрібне наголосити на деяких положеннях, що, на нашу думку, потребують певного уточнення. Оскільки розмежування простих речень має своїм опертям ступінь їхнього синтаксичного членування, то логічним видається вирізнення в межах розгляданих структур двох груп: 1) членованих речень з їхнім подальшим розпо­ділом на двоскладні й односкладні; 2) нечленованих конструкцій. У сучасній українській мові всі зазначені різновиди становлять певну вісь, на протилежних векторах якої розміщені двоскладні та нечленовані побудови. Аргументовані думки з цього приводу висловлює І. Р. Ви­хованець: «У системі типів простого речення полярними виступають двоскладні речення, з одного боку, і нечленовані – з другого. Перші допускають максимальну можливість синтаксичного членування, найбільшу мобільність варіацій структурних схем, відносну незалеж­ність від лексичного наповнення. І навпаки, другі не членуються, мають мінімальну кількість структурних схем і виявляють макси­мальну «орієнтацію» на певні граматичні угрупування слів. Одно­складні речення посідають проміжне місце, зближуючись із двосклад­ними за можливістю синтаксичного членування, а з нечленованими реченнями – за обмеженням (хоча й набагато меншим!) у лексичному наповненні компонентів, за пов’язаністю з окремими лексико-граматичними групами слів» [4, с. 68].

Мета і завдання статті. Мета студії полягає в комплексному дослідженні членованих і нечленованих простих речень сучасної української мови та вирізненні критеріїв їхньої диференціації. За­декларована мета зумовлює розв’язання низки завдань: 1) описати спільні ознаки двоскладних та односкладних конструкцій і на цьому тлі розглянути нечленовані побудови; 2) вирізнити кваліфікаційні параметри, які лежать у точці перетину всіх простих речень.   

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих ре­зультатів дослідження. До важливих аспектів дослідження всіх структурних типів простих речень належить створення їхньої класи­фікаційної моделі. Як слушно наголошує А. П. Загнітко, «класифі­кація сьогодні виступає методом пізнання, процесом наукового дослід­ження, напрямом наукового аналізу та засобом отримання знань, збереження фонду знань, інтенсифікації наукового пошуку, розвитку окремих напрямів синтаксису і зіставлення найсуттєвіших досягнень окремих галузей знань про синтаксис української мови» [9, с. 102]. Описуючи двоскладні, односкладні та нечленовані прості речення, варто акцентувати на низці параметрів, з‑поміж яких домінують: 1) структурні схеми вказаних типів синтаксичних одиниць та особ­ливості вираження їхнього предикативного центру; 2) часткова чи повна реалізація всіх компонентів, прогнозованих семантико-синтак­сичними відношеннями та формально-синтаксичними зв’язками інших мінімальних синтаксичних одиниць; 3) відсутність/наявність другорядних членів та засоби їхньої експлікації; 4) усклад­не­ність/неускладненість (елементарність).

Відповідно до першої ознаки нечленовані речення, маркуючи певну ситуацію мовлення, позбавлені формально-синтаксичних зв’язків і семантико-синтаксичних відношень, а отже, їм не притаманне виділення головних (предикативного центру) і другорядних членів речення. З огляду на вказані параметри аналізовані конструкції про­тиставлені двоскладним та односкладним побудовам. Двоскладними вважають речення з двома головними членами – підметом і при­судком, пов’язаними «реченнєвотвірним предикативним синтаксич­ним зв’язком» [22, с. 64]. До диференційних ознак односкладних побудов переважно зараховують наявність лише одного головного компонента, що бере участь у структуруванні синтаксичної одиниці-конструкції. Проте дотримання таких принципів аналізу не означає тотожності в концепції вчених. У більшості лінгвістичних студій з огляду на спосіб вираження та семантику головного члена речення односкладні конструкції поділені на дієслівні (означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові та інфінітивні) та іменні (на думку П. С. Дудика, номінативні; за спостереженнями П. О. Леканта, номінативні та генітивні) [8, с. 79–149; 15, с. 74–113; 21, с. 234–262].

Своєрідні міркування з приводу класифікації односкладних речень висловила Н. Ю. Шведова. За її спостереженнями, доцільно вирізняти чотири класи структурних схем аналізованих синтаксичних одиниць, розмежування яких ґрунтується на категорійній (частиномовній) належності головного члена речення: 1) іменний; 2) відмінювано-дієслівний; 3) прислівниковий; 4) інфінітивний [6, с. 560–570]. Пор. також дещо модифіковану класифікацію односкладних конструкцій, запропоновану дослідницею в «Русской грамматике». На переко­нання Н. Ю. Шведової, односкладні речення, марковані називним, родовим відмінками, інфінітивом, безособовими дієсловами, предика­тивними прислівниками (словами категорії стану), формують дві групи: відмінювано-дієслівну (Світає; Морозить; Кричать) і  не­відмі­ню­вано-дієслівну, у межах якої розглянуто іменні (Зима; Мороз; Квітів), інфінітивні (Цвісти садам) та прислівникові (Холодно) конструкції [19, с. 94–98]. Запропонована схема диференціації одно­складних реченнєвих побудов, безперечно, заслуговує на увагу, але деякі міркування дослідниці викликають суперечності, зокрема щодо зарахування традиційно виділюваних безособових структур на зразок Світає; Морозить до відмінювано-дієслівних. Адже, як відомо, безособові дієслівні форми хоч і виявляють деякі словозмінні ознаки, зокрема в межах категорії часу, проте за особами не змінюються. Не зовсім чіткими вважаємо критерії, що лягли в основу розмежування двокомпонентних, на думку Н. Ю. Шведової, речень Не минуло тижня; Можна їхати, Видно сліди; Багато квітів та ін. й одно­компо­нентних побудов Хлопчику набридло в гуртку; Вам розпо­чинати; Мені соромно тощо [6, с. 230, 354, 377, 380, 382, 428, 458].

Останнім часом у сучасній українській синтаксичні науці цілком заслуговує на визнання й набуває поширення класифікація одно­складних побудов І. Р. Вихованця. Відповідно до типів головного члена речення та його формального репрезентанта науковець ви­різняє: 1) дієслівні речення, головний компонент яких виражений: а) безособовими дієсловами: (Це гарний звір), без нього зле жи­веться (Л. Костенко); Селім-Гірся морозило… (Ю. Мушкетик); …хана зморозило (Ю. Мушкетик); З Ярослава виходив переляк. Аж тепер. Стрясало йому тіло (П. Загребельний); Звечоріло (М. Олійник); б) сполуками, структурованими допоміжними фазовими чи мо­дальни­ми одиницями та інфінітивами безособових дієслів: …почало вечоріти (М. Олійник); (Відтоді, як життя почало брати мене, ще дитину, в лещата невиліковних хвороб), стало кидати мною по чу­жих землях, манячи звабливою надією на одужання (М. Олійник); в) дієслівними формами на -но, ‑то з імпліцитно чи експліцитно вираженою зв’язкою бути: …знищено Триліси (Л. Костенко); Там зламано границі (Л. Костенко); Універсал прочитано публічно… (Л. Костенко); Для ближніх знято тисячі свитин (Л. Костенко); …надто багато козаків побито та покалічено в першій сутичці (Ю. Мушкетик); 2) інфінітивні речення, марковані: а) неозначеною формою дієслова без частки би (б): …такого хлопця вдержати хіба? (Л. Костенко); ...Вони жили далеко, за Розкатом. Од нас іти проз Задихальний Яр (Л. Костенко); б) інфінітивом із часткою би (б): …вивести б сюди князя Ярослава та показати йому!.. (П. Загре­бельний); Забути б про все й радіти життю! (П. Загребельний); Випити б вина кольору твого рум’янцю – і сп’яніти… (П. Загре­бельний); Забути б про все нестерпно-тяжке… (П. Загребельний); в) сполукою допоміжного модального слова на зразок варто, можна, потрібно, треба, формально представленої чи нульової зв’язки бути та інфінітива повнозначного дієслова: Чи ж варто було губити себе? (Р. Іваничук); Що ж, можна спати і на цій стежі… (Л. Костенко); Одначе до тієї кулеші теж спочатку потрібно було дійти (Ю. Мушкетик); …судити треба дівчину по правді (Л. Ко­стенко); 3) іменникові речення, репрезентовані: а) називним від­мінком іменника: Осінній день, осінній день, осінній! (Л. Костенко); А ночі, ночі! (Л. Костенко); І день, і ніч, і мить, і вічність… (Л. Костенко); І дощ, і сніг, і віхола, і вітер (Л. Костенко); б) кількісно-іменниковою сполукою: Гм, чотири тисячі уруських витязів… (В. Малик); в) кличним відмінком: Моя любове! (Л. Костенко); – Гей, Ониську, – гукнув до корчмаря (Ю. Мушкетик); 4) прислівникові речення, експліковані предикативними прислівни­ками (словами категорії стану) із формально представленою чи нульовою зв’язкою [4, с. 98–100]: Хай буде легко (Л. Костенко); Хай буде вічно (Л. Костенко); Хай буде гірко (Л. Костенко); – Весело було у Кончака? – спитала Настя (В. Малик). Виділені в традиційній граматиці означено-особові, неозначено-особові та узагальнено-особові І. Р. Вихованець зараховує до двоскладних із лексично не вираженим (нульовим) підметом [4, с. 95].

Моделюючи структурні схеми простих реченнєвих побудов, лінгвісти акцентують на наявності та вираженні в них категорії пре­дикативності. За цією ознакою членовані та нечленовані кон­струк­ції перебувають на протилежних полюсах, оскільки нечленованим синтаксичним одиницям ця категорійна величина не властива, нато­мість у членованих реченнях вона має подвійний вияв – семантико-синтаксичний, який ґрунтується на модально-часових ознаках і ха­рактерний для двоскладних та односкладних структур, та формально-синтаксичний, що репрезентує взаємозв’язок і взаємозалежність підмета та присудка й властивий тільки двоскладним побудовам             [4, с. 61–62].

До низки кваліфікаційних параметрів простих реченнєвих побудов зараховують здатність їхніх компонентів мати експліцитний чи імпліцитний вияви. Якщо всі складники структурної схеми простих конструкцій формально представлені, то традиційно такі речення вважають повними: …міський мурашник поточив планету (В. Стус); Тато молиться Богу… (В. Стус); Гойдається вечора зламана віть… (В. Стус). Синтаксичні одиниці з нівельованим зазви­чай одним, рідше кількома членами, «необхідність яких зумовлю­ється семантико-синтаксичною валентністю окремих членів і зв’язком із наявними в реченні членами» [4, с. 103], зараховують до неповних: На першому поверсі – двоє людей, на другому – їхні тіні (В. Стус); Посередині – стовбур літ, а обабоки – крона (В. Стус); …бла­женство самоти й розкоші спокою – на всю планету (В. Стус). Залежно від сукупності класифікаційних ознак, що лягли в основу дифе­ренціації неповних реченнєвих побудов, виділяють кілька різновидів розгляданих конструкцій. Зокрема, П. С. Дудик, аналізуючи вказані структури «у двох аспектах – конструктивному (формально-грама­тичному) і комунікативному» [8, с. 161], розмежовує, з одного боку, еліптичні речення, «які навіть поза контекстом автономні, само­достатні не меншою мірою, ніж звичайні повні структури» [8, с. 161], та, з іншого – неповні речення, що на відміну від еліптичних містять «такий елемент їхньої структурно-семантичної сутності, який не можна збагнути, залишаючись у межах самого неповного речення. Тим більше це важить з погляду комунікативної спроможності неповного речення, яка може реалізуватись лише за наявності тієї мовленнєвої ситуації, контекст, в якому функціонує неповне речення як певне повідомлення, запитання чи спонукання» [8, с. 162]. На пе­реконання дослідника, термін неповні речення з міркувань стислості варто використовувати на позначення власне-неповних конструкцій, тобто синтаксичних одиниць другого різновиду: Німці розгублено дивляться… Незрозуміло тупцюють на місці (О. Гончар); В добрім житті кучері в’ються, в поганім – січуться (Нар. тв.); Він посідає греблі і поля, у Церкву ходить майже щосуботи. Хто – за Богдана, хто – за короля. А він – за тих, которії не проти (Л. Костенко); Хліб наснажує тіло, книга – розум (Нар. тв.); Золото добувають із землі, а знання – з книжок (Нар. тв.). П. С. Дудик виділяє контекстуальні й ситуативні побудови зазначеного зразка та характеризує їх відповідно до найтиповіших граматичних ознак [21, с. 266–275; 8, с. 172–177]. Диференціацію неповних конструкцій на контекстуальні й ситуативні пропонує А. П. Загнітко [9, с. 120]. Контекстуальні, ситуативні та еліптичні неповні конструкції розмежовує К. Ф. Шульжук [22, с. 134–138]. Варто наголосити, що розподіл на повні й неповні конструкції характерний тільки для членованих побудов, тобто двоскладних та односкладних, натомість нечленовані синтаксичні одиниці перебу­вають поза такою класифікацією, оскільки їхню структурну схему не реалізують ні головні, ні другорядні компоненти.

У сучасній лінгвістиці звичним вважають розгляд простих конструкцій відповідно до відсутності/наявності в них другорядних членів речення. З огляду на вказану кваліфікаційну ознаку ви­різняють непоширені та поширені реченнєві побудови. До сфери перших зараховують синтаксичні одиниці, структуровані тільки пре­дикативним мінімумом – головними членами речення. Натомість ди­ференційним параметром поширених конструкцій виступає наявність принаймні одного другорядного компонента. Пор.: Збігали дні (І. Чернецький); Хтось ішов… (Н. Царук); Сніг миготить. Сніг іде? (Н. Горик); Осінь! (Н. Царук); Блакить… Чорнота… Бурштини… Фіолети… (Н. Горик) і А Галя трусить килими та рядна (Л. Костенко); Каміння клацало зубами в жорнах… (В. Симоненко); Україна копає городи (І. Драч); Важкувато сопе димар… (В. Симоненко); Дідові роки сіно косили… (Н. Царук). Поділ на поширені/непоширені не має стосунку до нечленованих конструкцій, оскільки, як справедливо стверджує Т. М. Колокольцева, таким одиницям не притаманні валентні властивості в загальноприйнятому значенні цього терміна та здатність поширюватися [11, с. 64].

До низки концептуально-проблемних питань сучасної син­таксич­ної теорії належить проблема розмежування ускладнених та не­ускладнених простих речень. Традиційно усталеним уважають витлу­мачення ускладнених конструкцій як таких, що поєднують ознаки простих і складних речень, а отже, належать до синтаксичних оди­ниць перехідного різновиду. Зазвичай до речень розгляданого зразка зараховують «синтаксичні конструкції, у яких наявні однорідні або відокремлені члени речення, а також вставні і вставлені компоненти, звертання» [22, с. 150]. Наприклад: Кличе вечір, манить зорями в Карпати (Н. Царук); …стояла наша хата, Збудована ще дідусем Павлом (Н. Царук); Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст, в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок (Л. Костенко); На жаль, уже не жаль (Н. Горик); А між іншим, надворі весна настає (Н. Горик); З хором терпких мелодій (аж у грудях пече) криюсь, ховаюсь, мов злодій, від практичних очей (І. Чернецький); Генерали завше дуже добрі (бо ж поганий – що за генерал?)  (В. Стус); Моя муко рясна, я вже старша за тебе (Н. Горик). Новітні наукові пошуки в галузі граматики та зорієнтованість не тільки на формальні показники, а на сукупність семантико-синтаксичних параметрів дали змогу розгля­нути ускладнення дещо в іншому аспекті, значно розширивши межі цього поняття. Зокрема, у теоретичній концепції І. Р. Вихованця статус ускладнених мають речення, «що містять у собі компоненти, не зумовлені валентністю предиката» [4, с. 112] і характеризуються монопредикативністю. До класу ускладнених, крім традиційно виді­люваних, дослідник зараховує конструкції з прислівними другоряд­ними членами, які не входять у валентну рамку ознакового слова: Ти не любиш пишних слів (Н. Царук); Розводять дивні фарби Небесні маляри… (Н. Горик); Йому відповів старий, у прим’ятій сукняній шапці козак (Ю. Мушкетик); із детермінантами: Люди чекають на катер ізрання… (І. Чернецький); На балконі соняшник цвіте (І. Чернецький); із компонентами, що перебувають у подвійному син­таксичному зв’язку: Прийшла весна засніжено-печальна… (Н. Горик); Ти прийшла ясновида (В. Стус); із звертаннями, які не виконують функції підмета: О Батьківщино, мати ясноока, торкаюсь тихо імені твого! (І. Чернецький); з опосередкованими компонентами       [4, с. 112–113]: Там, за перелазами, три верби схилилися… (Т. Яко­венко); …ви зустрілись Там, під Берліном… (Н. Царук). У сучасному функційно зорієнтованому мовознавстві лінгвісти акцентують й на інших засобах експлікації ускладнення. Зокрема, Н. М. Костусяк зазначає, що однією з ознак семантичної неелементарності виступає «наявність іменників предикатного значення в синтаксичних позиціях речення, типових для предметних компонентів. <···> Предикатні іменники виникають унаслідок згортання іншого елементарного речення й перетворення останнього на відпредикатний дериват – репрезентант цього речення в складній із семантичного погляду конструкції» [12, с. 213]: …біль ставав ще більшим (Р. Горак); Вибух був гучний… (Г. Тютюнник). На думку дослідниці, ускладнена се­мантика притаманна компонентам, що виступають вторинними морфо­логічними варіантами субстанційних валентно зумовлених синтаксем. У такому разі «кожна неспеціалізована форма вносить додаткові змістові відтінки, не властиві спеціалізованому засобові» [12, с. 231]. Наприклад, суб’єктно-інструментальне значення ха­рактерне для грамеми орудного, яка функціонує в структурах на зразок: …небо затягнуло хмарами (В. Малик); Пахло сирістю (В. Малик); …пахло воском… (В. Малик) [12, с. 89, 379]. Подане тлу­мачення засвідчує, що поняття ускладнення пов’язане не тільки із суто формальними показниками, а й із семантичними ознаками і має стосунок до внутрішніх і зовнішніх дериваційних зв’язків. У та­кому разі йдеться про ускладнення прихованого характеру, не формально-синтаксичне, а семантико-синтаксичне. 

В українській мові ускладнені (неелементарні) реченнєві побу­дові перебувають в опозитивних відношеннях з елементарними кон­струкціями. Як зазначає О. Г. Межов, «у зв’язку з різними підходами до статусу синтаксичних одиниць поняття синтаксичної елемен­тарності виявляється неодномірним» [16, с. 34]. В україністиці докладну інтерпретації двох різновидів елементарних простих речень – власне-формально-синтаксичного та розширеного (опосередко­ва­ного) – запропонував І. Р. Вихованець [4, с. 107–111]. Диферен­ційни­ми ознаками синтаксичних одиниць першого зразка дослідник уважає наявність лише двох компонентів, що перебувають у предикативному зв’язку і структурують двоскладне речення, або одного головного члена односкладної реченнєвої побудови: Цвіте калина… (Н. Царук);  Осінь. Пристань (І. Чернецький). Такі конструкції відповідають непоширеному простому реченню. Елементарні прості речення роз­ширеного зразка визначає, крім предикативного мінімуму, наявність зумовлених семантико-синтаксичною валентністю всіх субстан­ційних синтаксем. За слушними спостереженнями О. Г. Межова, «викли­кані семантико-синтаксичною валентністю предиката компоненти потрібно тут інтерпретувати не в семантико-синтаксичному, а у формально-синтаксичному плані. Отже, семантико-синтаксична ва­лентність пре­диката визначає тільки кількість необхідних для речення компо­нентів, якісний же склад цих компонентів спричинюється формаль­но-синтаксичними чинниками» [16, с. 35–36]. Двоскладні конструкції опосередкованого різновиду мінімально можуть бути трикомпо­нентними, а максимально – восьмикомпонентними, пор.: Любив я панну (Л. Костенко); Хюсам замахав руками (Р. Іваничук) і Аграрії везли зерно вантажівками замовникові з України в Польщу через Ягодин; Завод експортує поїздом автомобілі замовникові з Німеч­чини до Києва через Ягодин. Елементарні односкладні структури розширеного зразка мінімально експлікує один другорядний член речення, максимально – два, пор.: Страшно стало Марії (Р. Іва­ни­чук) і Ярославові стало шкода дівчини (П. Загребельний). Розгля­дані структури разом з ускладненими формують групу виділюваних у традиційному мовознавстві поширених реченнєвих побудов. 

Як засвідчує досліджуваний матеріал, зорієнтованість на ви­вчення форми й змісту синтаксичних одиниць, їхнього реального чи потенційного (схематичного) функціонування, виразний акцент на се­мантико-синтаксичних ознаках та реалізації ситуативно-прагма­тич­них завдань уможливили введення до наукового обігу понять еле­мен­тарності/неелементарності простих речень. У цьому розрізі важливо акцентувати, що зазначений поділ притаманний тільки структурам членованого різновиду й не має стосунку до нечле­нованих синтак­сичних одиниць.

Отже, докладний опис двоскладних, односкладних та нечлено­ваних реченнєвих побудов дав змогу констатувати, що низка найваж­ливіших ознак, які лежать в основі розмежування різних типів син­таксичних одиниць (повних/неповних, поширених/непоширених, формально ускладнених/неускладнених (згідно з традиційним розу­мінням), елементарних/неелементарних), характерна тільки для членованих конструкцій і не властива нечленованим.

Водночас уважаємо за потрібне наголосити на деяких кваліфі­ка­ційних параметрах, які лежать у точці перетину всіх простих кон­струкцій. Попри те що нечленовані речення позбавлені категорії предикативності, їм подібно до членованих притаманна категорія синтаксичної модальності. Слушну думку з цього приводу висловлює Т. М. Колокольцева: «Зазначені комунікативні одиниці можуть бути ускладнені додатковими модусними елементами (на зразок Я думаю, мені здається, можливо, напевно тощо)» [11, с. 64]. За спостережен­нями дослідниці, модальна модифікація притаманна тільки вжитим у діалогічному мовленні конструкціям Так і Ні. «Імовірно, можли­вість появи додаткового модального елемента випливає із семантики комунікативів, у яких відсутня вказівка на ступінь категоричності реакції» [11, с. 64–65].

Кваліфікуючи модальність як міжрівневу надкатегорію, структу­ровану категоріями синтаксичної, морфологічної та лексико-грама­тичної модальності, Н. М. Костусяк постулює: «Синтаксична модаль­ність має стосунок до різних структурних схем речення, тоді як мор­фо­логічна модальність зорієн­тована на дієслівні речення, оскільки її формальні показники перебувають у тісному зв’язку з категорією способу дієслова» [12, с. 48]. Спостереження над синтаксичною мо­дальністю як специфічним мовним явищем розкриває величезні по­тенційні можливості української мови. Особлива заслуга в розв’язан­ні порушеної проблеми належить Ш. Баллі [2, с. 26–62]. Його теоре­тична концепція знайшла продовження в працях Н. Ю. Шведової            [19, с. 89, 94], В. М. Бондаренка [3], І. Р. Вихованця [4, с. 61–63, 276–277], О. С. Мельничука [21, с. 17–21], Л. О. Кадомцевої [21, с. 119–137], А. П. Загнітка [9, с. 109–117], М. В. Мірченка [17, с. 302–334], Н. М. Костусяк [12, с. 313–331; 13] та ін. Попри наявність різнотлу­мачень у концепціях дослідників, більшість із них схильні трактувати зазначену категорійну величину як таку, що виражає відношення змісту висловленого до дійсності з погляду мовця та його ставлення до сказаного. Визначаючи сукупність диференційних ознак синтак­сичної модальності та наголошуючи на її реально-ірреальному зна­ченні, суб’єктивній спеціалізації та комунікативно-прагматичному спрямуванні, Н. М. Костусяк слушно постулює: «Аналізована синтак­сична категорія належить до сфери тих головних категорій, які актуалізують ситуацію мовлення, репрезентують необхідний елемент висловлення й визначають головну одиницю синтаксичного рівня – речення» [13, с. 100].

У лінгвістичній літературі домінує думка, що модальність струк­турують два її різновиди – об’єктивний та суб’єктивний. Із цього приводу Н. Ю. Шведова зазначає: «Структурній схемі речення при­таманні такі граматичні властивості, такі особливості свого мовного існування, які дають змогу окреслити те, про що пові­дом­ляють, або як реалізоване в часі (теперішньому, минулому чи майбутньому; це – план реальності, чи часової визначеності), або ж воно мислиться як можливе, бажане, необхідну (це – план ірреальності, чи часової не­визначеності). Значення часу й реальності/ірреальності злиті; комплекс цих значень називається об’єктивно-модальними значеннями, або об’єктивною модальністю» [19, с. 89]. І далі: «У кожному реченні і загалом у кожному висловленні, сказаному чи написаному, завжди наявна особа, що говорить (або пише; далі – «мовець»). Присутність мовця полягає в тому, що він виражає своє ставлення до повідомлю­ваного. Це ставлення може бути або нейтральним, або ненейтраль­ним. У другому випадку мовець за посередництвом різних мовних засобів оцінює своє повідомлення чи спосіб повідомлення, на чомусь акцентує, співвідносить з обставинами мовлення, із джерелом своєї інформації, висловлює впевненість або невпевненість у тому, про що він говорить. Усе це широке коло значень називається суб’єктивно-модальними значеннями. Суб’єктивно-модальні значення тісно пов’язані з експресивним забарвленням повідомлюваного, з його емоційною оцінкою» [19, с. 94]. Запропонована Н. Ю. Шведовою концепція, безперечно, актуальна й знайшла продовження в багатьох працях су­часних дослідників, проте, на нашу думку, більш аргументованою виступає теорія, згідно з якою модальність належить до тих катего­рійних одиниць, що репрезентує тільки суб’єктивний зміст. Цілком слушні міркування про такий характер розгляданої категорійної одиниці висловила Н. М. Костусяк: «Оскільки конкретні речення по­дають інформацію про події, явища крізь призму свідомості та сприйняття мовця, відображаючи його ставлення до того, про що він повідомляє, то вважаємо за доцільне акцентувати увагу на суб’єк­тивному змісті модальності» [12, с. 295]. Продовження...